Глава 22

Лас-Вегас мені неабияк сподобався, і це відчуття виникло майже миттєво, ще до того, як ми встигли як слід роздивитися місто. Він був яскравий, шумний, трохи зухвалий і водночас дивно привабливий, ніби навмисно створений для того, щоб кожен міг загубитися в ньому або, навпаки, знайти себе.

Коли ми в’їхали в місто, я відразу відчула цю атмосферу — вона ніби накривала з головою, проникаючи під шкіру. Вогні, вивіски, рух, постійний гул — усе це створювало відчуття безперервного свята. Місто гріхів точно надовго запам’ятається, бо воно не намагалося здаватися кращим, ніж є, і саме в цьому була його магія.

Вже завтра ввечері нам потрібно було вирушати далі, адже програма туру була надто насиченою, і зупинок для перепочинку майже не залишалося. Мене трохи засмучувала ця думка, бо хотілося бодай ще трохи побути тут, пройтися вулицями, зазирнути в місця, які так манили своєю загадковістю.

Проте Ноа пообіцяв, що ми обов’язково ще приїдемо сюди, і в його голосі не було жодного сумніву. Він говорив це так впевнено, ніби знав наперед, що цей момент обов’язково настане. І тоді вже я зможу відвідати кожне місце, яке захочу, без поспіху і внутрішньої напруги. Ну що ж, у мене попереду ціла вічність, принаймні саме так я тепер намагалася думати. Тому поспішати нікуди, навіть якщо інколи здається, що час постійно вислизає крізь пальці.

А поки що нам потрібно було готуватися до концерту, і це відволікало від усіх зайвих думок. Цього разу підготовка вражала мене не менше, ніж раніше, хоча я вже бачила все це не вперше. Я спостерігала за техніками, які зосереджено налаштовували апаратуру, перевіряли кабелі, щось обговорювали між собою короткими фразами. У кожному їхньому русі відчувалася впевненість і досвід. Після того, як я нарешті прийняла себе, мені стало значно легше перебувати серед людей, не намагаючись сховатися в тіні. Тому я й дивилася, як твориться справжня магія руками професіоналів, усвідомлюючи, що за кожним ефектом стоїть не лише талант, а й кропітка робота та трохи техніки.

Проте саме тут ми й зіштовхнулися з першими проблемами, які з’явилися зовсім невчасно. Незадовго до початку шоу виникли несправності з дим-машиною, а ще з конфеті, які мали б посипатися на глядачів наприкінці концерту. Здавалося б, у цьому місті можливо все, але навіть Лас-Вегас не міг подарувати нам зайвого часу. До початку залишалося не так багато хвилин, і напруга відчувалася в повітрі. Невже доведеться міняти концепцію шоу, відмовлятися від того, що планувалося так довго? Та, на мій подив, хлопці залишалися спокійними, ніби такі ситуації були для них звичними.

— Сайрусе, ти створиш ілюзію диму? — запитав Ноа. — Має бути так само ефектно, як тоді. Нік, посиль вібрації, що зможе приховати неідеальність реальності. Я ж використаю свою силу, аби розслабити гостей.

— Але що робити з конфеті? — запитав Люк.

Хлопці одразу ж перевели погляд на мене, і я відчула, як у грудях щось стиснулося. Ну звичайно, мій дар міг допомогти їм із цією проблемою, і всі це прекрасно розуміли. От тільки для мене це було зовсім не так просто. Усередині миттєво піднялася хвиля паніки, бо я ще не надто добре володіла своєю силою. А тут від мене чекали чогось настільки грандіозного, що навіть сама думка про це змушувала руки тремтіти.

— Ні, — прошепотіла я, ледь чутно.

— Джез, будь ласка, — сказав Нік. — Це ж частина нашого шоу. Без тебе воно не буде настільки ефектним.

— Я не впораюсь, — похитала головою я. — Ви уявляєте собі масштаб? Я ж тільки нещодавно дізналася про свою силу. У мене не було десятиліть тренувань, як у вас.

З одного боку, я дуже хотіла їм допомогти, бо знала, наскільки це для них важливо. Проте страх був сильнішим. Я боялася, що в мене нічого не вийде, і якщо я зараз погоджуся, то хлопці розраховуватимуть на мене. Але що, як дар підведе в найвідповідальніший момент? Ця думка не давала спокою. Ні, краще одразу відмовитися, ніж потім знову відчувати провину. Я тільки почала нарешті знаходити цю крихку впевненість у собі і не хотіла її втрачати.

Я присіла на одну з колонок, намагаючись заспокоїтися і зібрати думки до купи. Здається, мене вчили, що треба більше дихати, коли накочує паніка. І байдуже, що я вампір і мені це, по суті, не потрібно. Це був радше жест для самої себе, спроба повернути контроль над власним станом.

— Джез, послухай мене, — м’яко сказав Ноа, присівши так, що опинився зі мною на одному рівні. — Звичайно, ти можеш відмовитися, адже це твоє право. І повір, ніхто з нас не образиться, бо ми прекрасно все розуміємо. Це велика відповідальність, — він посміхнувся. — Але я не знаю іншої настільки сильної та впевненої в собі вампірші. І це не через твій дар, а через внутрішню енергію. Я знаю, що якщо ти чогось захочеш, то це обов’язково вийде.

Я уважно подивилася на Ноа, намагаючись зрозуміти, чи є в його словах прихований тиск. Він міг би просто використати свою силу та змусити мене погодитися, і я це знала. Але він лише просив, залишаючи вибір за мною. Останнім часом я навчилася відчувати, коли хтось застосовує свій дар, і зараз нічого подібного не було. Вони хотіли, щоб це було моїм рішенням, і я чітко усвідомлювала, що якщо відмовлюся, то ніхто й слова мені не скаже.

— А якщо не вийде? — прошепотіла я, все ще сумніваючись.

— Значить, спробуємо наступного разу, — Ноа знову посміхнувся, ніби це було щось абсолютно буденне.

— Не думай про масштаб та кількість людей. Сприймай це як тренування, — додав Сайрус. — Як тоді, в автобусі. Ми зробимо це разом.