Глава 21

Після розмови з Ноа я ще кілька годин провела наодинці, дозволяючи тиші огорнути мене з усіх боків і дати можливість нарешті почути власні думки. Зранку ми мали відправлятись у Лас-Вегас, а я досі не зібралась з думками, ніби всередині мене залишався якийсь хаос, що вперто не хотів вкладатися в чітку форму.

Ні, тепер легше було все сприймати, я вже не відчувала тієї гострої внутрішньої боротьби, яка ще зовсім недавно розривала мене навпіл, проте я добре розуміла, що не зможу знайти себе в один момент. На це може піти не один рік, можливо навіть ціла вічність, але тепер я хоча б знала, куди йду і чого прагну. Усвідомлення того, що я нарешті ступила на правильний шлях, приносило дивний спокій, наче я більше не бігла навмання, а рухалась із чітким наміром, навіть якщо кінцева точка була ще далеко.

Перше, що я зробила, це прибрала все не потрібне зі свого життя, і цей процес виявився значно складнішим, ніж я очікувала. Я методично видаляла старі контакти в телефоні, дивлячись на імена, які колись щось для мене означали, але тепер викликали лише відлуння давно минулих емоцій. Далі настала черга не потрібних фотографій, у яких застигли моменти, що більше не відгукувались у серці. Я навіть зайшла на сторінки в соціальних мережах, де роками накопичувались чужі думки, нав’язані образи та ідеали, які ніколи не були моїми.

Видаляти це все було дивно легко і водночас боляче, наче я зрізала частину власної шкіри, але розуміла, що без цього не зможу рухатись далі. Я залишила частинку свого минулого, адже від нього ніколи не варто відмовлятись повністю, бо саме він сформував мене такою, якою я є. Та я більше не хотіла жити за старими правилами, які колись здавались єдино можливими. Я маю нове життя, і в ньому більше немає місця нав’язаним суспільством речам, очікуванням і рамкам, що роками стримували мене.

В смітник відправились і деякі речі, які чомусь мали для мене значення, хоча тепер я вже не могла точно пояснити, чому. Тут був і медальйон з фотографією нашої родини, який я колись носила майже не знімаючи. Насправді він ніколи не був чимось особливим, бо його зробили лише тому, що так є в інших, як черговий символ «правильного» життя. Я довго крутила його в руках, вдивляючись у зображення, але так і не відчула того тепла, яке мала б відчувати, тому без жалю відпустила його.

Слідом полетів і браслет, різдвяний подарунок матері, який весь час був зі мною, нагадуючи про очікування, яким я ніколи не відповідала. А от маленьку підвіску я зберігла, адже це останній подарунок бабусі, і в ньому було щось справжнє, щире, без жодних умов і вимог. Ця річ не тягнула мене назад, навпаки, вона нагадувала, що любов може бути простою і безумовною.

Я уважно подивилась на себе в дзеркало, вдивляючись у власні очі, ніби намагалась побачити там відповіді на всі питання. Ні, я не змінилась в один момент, моє обличчя залишалось тим самим, але щось у погляді було іншим. Та тепер на мене дивилась більш впевнена Джез, яка знала, що робити зі своїм життям, навіть якщо шлях ще не був до кінця зрозумілим. У цій впевненості не було пафосу чи самовпевненості, лише спокійне прийняття себе і своїх рішень. Я була готова до нової вічності, не як до тягаря, а як до можливості прожити її так, як хочу я.

О п’ятій годині я спустилась вниз, відчуваючи легку втому, але й дивне піднесення водночас. В валізі не вистачало деяких речей, що також нагадували мені про не найкращі моменти мого життя, і я свідомо не стала їх брати. Все ж я збираюсь творити нову історію, і в ній немає місця зайвому вантажу.

– Як настрій, Джез? – обережно запитав Ноа.

– Хороший, – посміхнулась я. – Тепер точно.

– Це дуже добре, – він схвально кивнув. – Я радий, що ти нарешті стала собою.

– Скажімо так, я ще в процесі, – відповіла я. – Та в мене ж ще буде багато часу. А як ви тут? Все готово? Можемо виїжджати?

– Ага, якби ж то, – фиркнув Сайрус. – Вгадай хто в нас запізнюється.

Мені навіть не потрібно було питати, адже я і так знала відповідь. Нік і раніше не відрізнявся особливою пунктуальністю, і цей факт уже давно став майже легендою. І чому я думала, що в турі все може бути інакше, мені й досі було незрозуміло. Люку навіть довелось піднятись в його номер та буквально чи не за собою притягнути цього вампіра, бо інакше ми б, напевно, простояли ще невідомо скільки.

– Чувак, ну ти серйозно? – сказав Сайрус. – Ми мали виїхати п’ятнадцять хвилин тому. Ти не міг проспати, бо вампіри цього не роблять. Чим ти займався?

– Як завжди, я зовсім забув про час, – почав виправдовуватись хлопець. – Працював над новою піснею. Головне зібрався перед тим, вирішив так витратити зайвий час. Зрозумів, що запізнююсь, вже коли Люк прийшов.

– Знаєш, навіть я вже не здивована, – я закотила очі. – Ти би і на власне весілля запізнився.

Це змусило іншого розсміятись, і атмосфера трохи розрядилась. Здається, якби Нік міг почервоніти, то це обов’язково і сталось, але замість цього він лише відмахнувся, виходячи з готелю. Хлопець швидко кинув свої речі в багажник автобусу, діючи вже значно жвавіше, і ми нарешті могли зайняти свої місця. До Лас-Вегасу було їхати близько восьми годин, і ця перспектива здавалася водночас довгою і дивно захопливою. І цього разу мені точно не хотілось грати в карти, бо я вже наперед знала, чим це закінчиться. Але чим себе зайняти, я теж не уявляла.

– Мені нудно, – буркнула я.

– І що ти нам пропонуєш? – озвався Едмунд.