Глава 20

Здавалось би, інші так і не зрозуміли, що в мене був зрив, або ж зробили вигляд, що нічого не помітили. Всі поводилися так, ніби нічого не сталося, ніби я не стояла на межі кілька годин тому. Та і Едмунд, на диво, тактовно промовчав, не повертаючись до цієї теми і не намагаючись витягнути з мене пояснення. Все ж я була йому вдячна за це мовчання, бо тоді будь-яке слово могло стати зайвим. Його підтримка в той момент була тихою, майже непомітною, але саме такою, яка не тисне і не змушує захищатись.

Однак я прекрасно розуміла, що не можу просто зробити вигляд, ніби нічого не було. Мені потрібно щось робити з моїми нервовими зривами, інакше це питання лише часу, коли ситуація повториться. Так, це вперше сталося настільки сильно, вперше я відчула, як щось усередині мене рветься назовні, не питаючи дозволу. Проте інтуїція підказувала, що це не останній раз, і якщо я нічого не зміню, то з кожним разом буде тільки гірше.

Тому весь наступний день я не виходила зі своєї кімнати, свідомо ізолювавши себе від інших. Хотілось просто звернутись у клубочок, сховатись під ковдрою і залишитись у власних думках, не пояснюючи нікому свій стан. Ще кілька днів тому я не надто замислювалась над усім цим, дозволяючи подіям нести мене вперед, але тепер ці думки знищували мене зсередини, не даючи спокою. Я почувалась героїнею якогось божевільного фільму, де автор досі не вирішив, якою буде моя доля, і тому змінює сценарій на ходу.

Я ніби стояла на межі, балансуючи між кількома можливими шляхами, і лише один крок відділяв мене від майбутнього. Але який з них буде вірним? Я не знала. Кожен варіант лякав по-своєму, і від усвідомлення цього ставало ще важче дихати. Я могла б ще надовго залишитись у цих думках, якби не повідомлення від Ноа, що з’явилось на екрані телефону і вирвало мене з внутрішнього хаосу.

Він написав, що буде чекати мене на вулиці, і додав, що краще би мені прийти, адже це допоможе мені. Спочатку я хотіла і далі залишитись у своїй кімнаті, сховавшись від усього світу, бо іноді тиша здається єдиним безпечним місцем. Та все ж цей хлопець справді міг мені допомогти. Він не раз доводив це своїми вчинками, а не словами. Тому я швидко перевдяглась, не замислюючись над вибором одягу, і вийшла, залишивши позаду тимчасовий притулок.

Ноа чекав на мене біля входу в готель, спокійний і зібраний, ніби знав, що я все ж прийду. О п’ятій ранку ми мали вже виїжджати в Лас-Вегас, а отже часу в нас було не так багато, і це відчувалося в кожному його русі. Тому без зайвих слів ми попрямували кудись разом, і я навіть не питала куди. Будівля, до якої ми йшли, розташовувалась у самому центрі, а отже навколо було досить багато людей. Я очікувала, що ми знову попрямуємо в не найбезпечніший район, як це зазвичай бувало під час полювань, але ж ми вчора тільки цим і займались.

Проте Ноа впевнено прямував просто до найбільшого скупчення людей, і з кожним кроком я відчувала, як напруга всередині мене зростає. Він знайшов непримітну лавочку та запропонував мені присісти, ніби це була найзвичайніша прогулянка. Навколо було надто багато людей, і я напружилась, мимоволі стискаючи пальці. Якісь інстинкти говорили мені про те, що потрібно вчепитись комусь у горлянку, хоча я і не була голодна. І з кожною хвилиною цей голос ставало все важче ігнорувати, ніби він наростав, користуючись моєю слабкістю.

— Джез, — м’яко почав Ноа. – Ми зробили велику помилку.

— В тому, що прийняли мене в клан? – я посміхнулась.

— Ми мали краще підготуватись. Після перетворення ти людей бачила тільки на полюванні чи інколи в студії. Але тут їх багато, і в кожного свій аромат. Я розумію, що тобі зараз важко бути серед них. І, на диво, ти дуже добре тримаєшся, — продовжив хлопець. – Я хочу тобі допомогти себе краще контролювати. Ти зараз не до кінця усвідомлюєш те, що з тобою сталось. Спочатку була ейфорія, але потім приходить усвідомлення. І в якийсь момент навіть не знаєш куди рухатись. Де твоє справжнє місце, а в душі з’являється порожнеча.

— Звідки ти знаєш? – прошепотіла я.

— Бо я був на твоєму місці, — Ноа посміхнувся. – І хочу зараз допомогти. Якщо ти дозволиш. Так, я не зможу розігнати всі погані думки. Але стане легше.

Його слова не звучали як порожні обіцянки. Він не намагався переконати мене, що все зникне за одну ніч, і саме це змусило мене повірити. Він справді хотів навчити мене справлятись з усім цим, показати шлях, який не веде до постійної боротьби з собою. Думаю, це було б непогано, адже принаймні я перестану хотіти вбити когось кожну секунду. Я маю довіритись Ноа, бо інакше залишусь наодинці з власними демонами. Тому я лише кивнула, погоджуючись.

— От і чудово, — знову посміхнувся він. – Закрий очі, так тобі легше буде відгородитись від зайвого шуму.

— Це важко, — фиркнула я. – Аромат крові манить так ще більше. Якби тебе не було поруч, то я би точно накинулась на когось.

— Але я тут. І я не дам зробити тобі те, про що потім пошкодуєш, — додав хлопець. – Тому будь ласка, довірся мені.

Чи могла я справді це зробити? Довіритись комусь настільки, щоб дозволити собі бути слабкою. Ну звичайно, це ж Ноа. Він увесь цей час допомагав мені, показував новий світ і пояснював те, що лякало. Тому чому я маю сумніватись у його словах? Я закрила очі, намагаючись прогнати нав’язливі думки про те, щоб напасти на когось просто тут і зараз, серед натовпу.

— Що ти відчуваєш? – тихо запитав він.

— Бажання вбити когось, — посміхнулась я.