Глава 19

Вечірка і справді була неймовірна, з тих, що залишають по собі відчуття теплої втоми і дивної порожнечі, коли світло гасне, музика стихає, а ти ще довго стоїш посеред кімнати, ніби не готова повертатись у реальність. Я насолоджувалась цією ніччю так, як ніколи в житті, дозволяючи собі розчинитись у кожній миті, у кожному русі, у кожному ковтку повітря, наповненого сміхом і свободою. Ми танцювали до знемоги, пили, не рахуючи келихів, і навіть не думали про те, що буде завтра, бо завтра існувало десь далеко, за межею цієї ночі, і не мало над нами жодної влади.

Я все ще відчувала спрагу — глибоку, настирливу, що нагадувала про себе на рівні інстинктів, — проте все ж контролювала себе. Це давалося нелегко, але я вперто трималась, змушуючи розум бути сильнішим за тіло. Звичайно, в цьому мені допомагали і хлопці, ненав’язливо відволікаючи, жартуючи, змінюючи тему, ніби між іншим стежачи, аби я не втратила рівновагу.

Кожен веселився по-своєму, і навіть Едмунд, який зазвичай тримався осторонь таких речей, вирішив випити та потанцювати, дозволивши собі трохи розслабитись. Саме тоді я вперше побачила його інакшим — не холодним і стриманим, а майже живим, справжнім. І мені навіть було шкода, коли все закінчилось, коли ніч остаточно здалася світанку.

За всіма правилами ми мали б відсипатись весь день, але ж вампірам цього не потрібно, і це знання досі здавалося мені дивним, майже неприродним. Та попри це я все ж вирішила трохи побути в кімнаті, аби відпочити, сховатись від шуму і зайвих думок. Кілька годин я просто лежала, вдивляючись у стелю, дозволяючи думкам текти вільно, і думала про те, як сильно змінилось моє життя. Минуло не так багато часу з мого перетворення, але здавалося, ніби між тією Джез і мною теперішньою пролягла ціла вічність.

Моє життя перевернулося з ніг на голову, і тепер я була частиною клану, частиною чогось більшого, ніж просто самотнє існування. Це мало би тішити, але разом із теплом з’являлася й тривога. Інколи в голові спалахувала думка, що якось занадто легко вони мене прийняли, без довгих перевірок, без недовіри, без тих бар’єрів, які, здавалося, мали б існувати. Якби вони так вчиняли з кожним, то це був би вже досить великий клан, майже неконтрольований. Чому саме я? Це питання поверталося знову і знову, не даючи спокою.

Завжди здавалося, що таке буває лише в книжках, коли головна героїня без особливих зусиль отримує нову родину, нове життя і підтримку, про яку раніше могла лише мріяти. Але ж ми не в книжці. Ми в реальному житті, де за кожною довірою стоїть ціна, а за кожним прийняттям — мотив. Можливо, варто було би прямо запитати в них, не ходити колами навколо власних страхів. Та чи не стане від цього тільки гірше? Хлопці можуть подумати, що я їм не довіряю, що сумніваюсь у їхніх намірах. А я так не хотіла втрачати єдину родину, яку тепер маю, єдине місце, де мене прийняли такою, якою я стала. Однак згодом, я була впевнена, обов’язково дізнаюсь правду, навіть якщо для цього доведеться знову дивитись страху в очі.

Ввечері ми планували відправитись на полювання, аби набратись сил перед новим концертом. Це вже стало майже звичним ритуалом, частиною нового порядку речей. Я вже кілька разів самостійно кусала людей, і тепер алгоритм дій був цілком зрозумілий, відточений до автоматизму, хоча кожного разу внутрішній голос все ще намагався сперечатись. Я швидко вдяглась у зручний одяг, не замислюючись над вибором, і вийшла назовні, де хлопці вже чекали.

Сайрус, як і завжди, змінив наш зовнішній вигляд, стираючи з нас усе зайве і підлаштовуючи під нічне місто, а тому ми могли спокійно прогулюватись вулицями, не привертаючи до себе надмірної уваги. А я роздивлялась кожен куточок, ловлячи себе на думці, що тепер бачу значно більше, ніж раніше. Все було таким новим для мене, яскравішим, чіткішим, насиченішим. Та й водночас якимось простішим, ніби світ скинув маски і перестав прикидатися.

Нам досить швидко вдалось знайти не надто безпечний район, де було стільки людей, що він ідеально підходив для наших цілей. Тут ніхто не ставив зайвих запитань і ніхто не шукав справедливості.

Ми з Едмундом обрали жертву та загнали його в кут, діючи мовчки і злагоджено. Цього разу вкусив першим Едмунд, бо мені поки не надто хотілось його торкатись. Та все ж я це зробила. Зовнішньо він виглядав не надто приємно, але кров була неймовірною на смак, п’янкою і густою. Щоправда, вона мала в собі якісь заборонені речовини, але на мене це не діяло так, як на людей.

Мені знову не хотілось зупинятись. Думка про те, що я можу просто взяти більше, здавалася надто спокусливою. Чого вартує життя такого, як він? Хтось буде плакати по ньому? А може, я взагалі зроблю послугу цьому світові, якщо знищуватиму таких виродків. Варто лише трохи зачекати, трохи сильніше стиснути хватку, дозволити собі ще кілька ковтків.

— Джез, досить, — зупинив мене Едмунд. – Ти вб’єш його.

— І що? – запитала я, врешті відірвавшись від шиї цього чоловіка. – Хіба це взагалі має значення? Тільки не кажи мені, що ніколи сам цього не хотів.

Але хлопець мовчав. Ні, він не підбирав слова — Едмунд уже знав відповідь. І я знала. Кожен із них забрав не один десяток життів, і вони прекрасно знали це бажання, цю темну, солодку спокусу, яка час від часу підіймає голову.

— Тобі не здається, що це трохи лицемірно? – я склала руки на грудях, від чого жертва безсило впала на землю. – Ви вбили стількох, що навіть не пригадаєте. А мене намагаєтесь навчити тому, що правильно.

— Ми хочемо вберегти тебе від своїх помилок, — спокійно відповів Едмунд. – Повір, я зовсім не пишаюсь тим, що на моїх руках стільки крові. Хоча я і був народжений для того, аби стати таємним катом короля. Але знай, якби я міг бачити сни, то в них обов’язково були би всі ті, кого я вбив.