Глава 18

Концерт і справді був неймовірним, таким, що осідав десь глибоко всередині й не відпускав навіть тоді, коли останні акорди вже стихли. Я знала, що цей вечір запам’ятається мені надовго, і, можливо, навіть більше, ніж перше полювання, яке колись здавалося межею емоцій і відчуттів. Тут було інакше. Не первісно, не хижо, а піднесено і майже болісно красиво.

Навіть коли магія цього вечора закінчилась, коли світло сцени погасло і шум натовпу почав поступово стихати, мені ще довго не хотілось, аби все це завершувалось. На якусь коротку, але дуже важливу мить я забула про те, ким вони є насправді. Не небезпечні вампіри, не істоти, від яких люди мали би тікати, а справжні рок-зірки, живі, справжні, з палаючими очима і серцями, що билися в ритмі музики.

Але ось прозвучала остання пісня, і хлопці попрощались з фанатами. Цей момент був наповнений гучними криками, аплодисментами, і відчуттям, що публіка не готова їх відпускати. Вони кидали в натовп барабанні палички та медіатори, і ці прості речі сприймались як справжні скарби. Потім були фотографії з тими, хто купив окремо цю можливість, короткі усмішки, дотики, слова, які губились у загальному шумі. Коли все нарешті закінчилось, за лаштунками стало значно тихіше, а я лише тоді усвідомила, наскільки пізно вже було і як сильно я втомилась, хоча фізично цього майже не відчувала.

Ми зібрали усе набагато швидше, ніж я очікувала. Процес, який до концерту здавався складним і довгим, тепер відбувався майже автоматично. Кожен знав, що і куди класти, рухи були відточені, без зайвих слів. Вже післязавтра мав відбутись концерт у Лас-Вегасі, і ця думка нагадувала, що тур тільки починається. Проте, як виявилось, ми нікуди не поспішали. Наступні дві ночі ми проведемо в одному з найкращих готелів Сан-Франциско, і це звучало майже як обіцянка відпочинку. Мені стало навіть трохи дивно. Цікаво, невже не буде ніякої екскурсії, прогулянок містом чи чогось подібного?

Номер був і справді чудовим, просторим, світлим і таким, де все виглядало надто ідеально. Але, попри це, мені було неймовірно нудно. Я була єдиною дівчиною, і мені не дісталось сусіда, тож простір здавався надто порожнім і тихим. А це означало лише одне — я точно помру з нудьги, хоча це й було неможливо, адже я вампір. Я вже встигла кілька разів пройтись номером, роздивитись краєвид з вікна і навіть подумати, що, можливо, варто просто лягти і чекати ранку. Але мене врятував Нік, який постукав у двері за кілька хвилин.

— Збирайся, — швидко сказав він. — У нас сьогодні вечірка на честь початку туру.

— А я вже думала, що цю ніч доведеться вишивати, аби хоч трохи себе розважити, — я закотила очі.

— Я сумніваюсь, що ти би справді це робила, — розсміявся хлопець. — За годину чекаємо на тебе у вестибюлі.

Після того як я закрила за ним двері, я одразу ж почала обдумувати, що ж мені вдягнути. На щастя, вибір був, і це трохи заспокоювало. Але це була моя перша вечірка такого типу. Справжня, без пафосу і показної розкоші, які завжди були присутні в будинку моїх батьків. Тут усе мало бути інакше, живіше, простіше. А отже, ідеальне в моєму розумінні.

Я обрала коротку чорну сукню та босоніжки на підборах. З часів мого перетворення стало набагато легше ходити на них, тіло слухалось краще, рухи були впевненішими. Я нанесла темний макіяж, підкресливши очі, а волосся вклала на один бік, дозволивши йому вільно спадати на плече. Коли я подивилась у дзеркало, то побачила там не дівчину з минулого життя, а когось нового, сильнішого і, можливо, трохи небезпечного.

Рівно через годину я чекала на хлопців унизу. Едмунд не зраджував своєму стилю — класичний костюм, стриманий і бездоганний, пасував йому ідеально. Сайрус вирішив вдягти поло та джинси, виглядаючи розслаблено, але все одно привабливо. Нік обрав футболку та спортивні штани, ніби це була не вечірка, а звичайний вечір десь удома. Але те, як виглядав Ноа, сподобалось мені найбільше. Чорна сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками, підкочені до ліктів рукави, темні штани — все це виглядало надто просто, але саме в цій простоті була його сила. Хто б міг подумати, що він виглядатиме так круто у звичайних речах.

— Джезабель, — присвиснув Сайрус. — Ти вирішила сьогодні розбити кілька сердець.

— Коли в мене ще буде така можливість, — посміхнулась я. — А Люка ми не будемо чекати?

— Куди ви без мене, — за мить з’явився чоловік.

Люк обрав простий чорний светр та джинси, ніби не хотів зайвий раз привертати до себе увагу. Хоча з такою зовнішністю йому можна було б вдягнути навіть мішок, і це все одно виглядало б привабливо. Машина швидко відвезла нас до клубу, і я одразу зрозуміла, куди саме ми приїхали. Яскрава вивіска з назвою «Paradise» була помітна здалеку. І в мене в голові промайнула думка: тобто ми зараз просто зайдемо туди? Де купа людей?

— Це місце лише для обраних, — пояснив Нік. — Тут збираються всі відомі та багаті мешканці цього міста. Ну і інколи гості. Тому ми можемо не хвилюватись, що нас хтось помітить.

Ми попрямували до входу, де чоловік, що був чи не вдвічі ширший за Сайруса, уважно звіряв списки. Перед клубом була черга, і я бачила, як багатьох просто розвертали. У мене вже виникла думка, що доведеться чекати, але як тільки ми підійшли, чоловік посміхнувся та без жодних питань пропустив нас усередину. І в цю ж мить я занурилась в атмосферу цього місця.

Приміщення було дуже великим, наповненим світлом, музикою і рухом. Я помітила сходи на другий поверх, де розташовувались столики, і танцпол, що простягався майже до барної стійки. Але найголовніше — тут було дуже багато людей. І кожен з них мав свій запах, свій ритм, свою присутність. Чи не вперше я опинилась так близько до такої кількості живих людей одночасно.