Глава 17

Решта дороги пройшла без жодних пригод, і до Сан-Франциско ми дістались саме так, як і планувалось, близько третьої години дня. За вікнами автобусу змінювались пейзажі, місто поступово наближалось, а разом із ним — і відчуття чогось важливого. До концерту ще було досить багато часу, але ніхто навіть не думав їхати в готель чи відкладати справи на потім. Ми одразу ж попрямували до концертної зали, бо кожен розумів: підготовка — це половина успіху, і від неї залежить, яким буде вечір. У повітрі відчувалась зібраність, змішана з передчуттям, ніби всі вже налаштовувались на одну хвилю.

Саме місце було розраховане на кілька тисяч глядачів, і, наскільки мені було відомо, всі квитки були розкуплені. Ця думка одночасно захоплювала і змушувала нервувати. Я знову почала відчувати знайоме напруження, адже тепер була дотична до такої великої справи, хай і не напряму на сцені. Усвідомлення того, що вже за кілька годин тут збереться натовп людей, які прийшли за емоціями, за музикою, за чимось справжнім, змушувало серце битися швидше. Вже зовсім скоро тут буде творитись справжня музична магія, і я зможу побачити її не з глядацької зали, а зовсім поруч, майже зсередини.

Ззовні концертний зал виглядав досить звичайно — сіра будівля без особливих прикрас, така, повз яку легко пройти і навіть не звернути уваги. Але варто було зайти всередину, як усе змінювалось. Простір відкривався величезний, багаторівневий, продуманий до дрібниць. Тут була і фан-зона перед сценою, і сидячі місця, що піднімались амфітеатром, дозволяючи бачити все з будь-якого кута. Поки що зал був порожній, але навіть у цій тиші він здавався живим, ніби чекав, коли його наповнять голоси, крики, спів і ритм.

Працівники одразу ж почали виносити все необхідне для концерту. Усе відбувалось швидко і злагоджено, без зайвих слів. Інструменти та апаратуру переносили на сцену, щоб не витрачати час пізніше. Кожен знав свою ділянку роботи, і я ловила себе на думці, що за цим процесом не менш цікаво спостерігати, ніж за самим виступом. Нік одразу ж попрямував до своїх барабанів. Я знала, що він нікому не дозволяв їх збирати, і завжди займався цим сам, ніби це був особливий ритуал.

— Можна я подивлюсь? — запитала я, підійшовши ближче.

— Звичайно, — знизав плечима той.

Його руки впевнено й легко почали діставати барабани та тарілки з сумок. Кожен елемент ніби сам знаходив своє місце, без зайвих рухів чи сумнівів. Він з’єднував їх за допомогою спеціальних підставок, регулював висоту, перевіряв кріплення. Для мене це виглядало майже магією, чимось надто складним і водночас неймовірно точним. Я розуміла, що повторити таке точно не змогла б, навіть маючи інструкцію.

— А чому ти обрав саме барабани? — запитала я, спостерігаючи за кожним його рухом.

— Мені завжди подобалось контролювати ритм, — пояснив хлопець. — Барабан його задає і підтримує протягом всієї пісні. До того ж мій дар у цьому неабияк допомагає.

— А ви використовуєте сили на сцені? — здивувалась я.

— Інколи так. Звичайно, крім Едмунда, — Нік посміхнувся. — Наші концерти тоді стали б точно незабутніми, але питань було б забагато.

— Це точно, — я не стримала сміху. — А тобі не страшно виступати?

— Спочатку я дуже хвилювався, що десь заплутаюсь. Нас слухали сотні людей, і розчарувати їх було найгіршим, — зізнався він. — Зараз ми виступаємо для кількох тисяч, проте це набагато легше. Я просто віддаюсь музиці.

У його словах не було ані краплі пафосу, лише щира правда. Було видно, що хлопці справді люблять те, чим займаються. Вони не просто виходили на сцену, вони жили цим, вкладали в кожну ноту частину себе. І це викликало повагу, навіть захоплення.

— Джез, допоможеш мені? — покликав мене Ноа.

Він якраз збирав мікрофон, і це виявилось теж не такою простою задачею, як могло здатись на перший погляд. Хлопець уже встиг перевдягнутись для роботи, і тепер на ньому була футболка із зображенням качечки з ножем та написом «Duck you». Це виглядало настільки неочікувано, що я ледь стримала посмішку. Ніколи б не подумала, що серйозний Ноа може обрати щось подібне. Виступати він ж явно буде в чомусь іншому.

— Бачу, обрав футболку з автопортретом, — посміхнулась я.

— Це моя улюблена, — буркнув він. — І вона взагалі не схожа на мене.

— Та одне ж обличчя. І як люди ще не зробили з цього мем, — я розсміялась. — Ну кажи вже, що робити.

— Ось тут потримай, — він вказав на стійку від мікрофона. — Я маю зараз це зібрати.

Я кивнула і почала уважно слідувати його вказівкам. Мені було справді цікаво зануритись у всі ці деталі, зрозуміти, як усе працює. З’ясувалось, що його мікрофон суттєво відрізняється від того, що в Едмунда, адже той призначений для бек-вокалу і був значно тихішим, з іншими налаштуваннями. У кожній дрібниці відчувалась різниця ролей і звучання.

Я почувалась як дитина в Діснейленді. Хотілось доторкнутись до всього, розпитати про кожен інструмент, зрозуміти, чим вони відрізняються між собою. Сайрус показував мені, чим бас відрізняється від інших гітар, пояснював, як саме він тримає ритм разом із барабанами. Едмунд терпляче розповідав, як правильно налаштувати його гітару, на що звертати увагу, як почути потрібний звук. А коли всі інструменти були готові, ми з Люком розставляли декорації, перевіряючи, щоб усе виглядало так, як було задумано.