Глава 16

Татуювання і справді було неймовірним. Я раніше читала, що вони досить довго заживають, що шкіра ще тижнями може нагадувати про втручання, але, звісно, це стосувалося людей. Не вампірів. У нас усе працювало інакше. Так, кров мертвих допомагала йому залишатись на шкірі, не зникнути одразу, не розплистися, але навіть з урахуванням цього я очікувала хоча б якогось сліду. Почервоніння, легкого болю, відчуття, що це було зроблено зовсім нещодавно. Проте за кілька годин не залишилось абсолютно нічого. Жодного натяку, що я торкалась до цього місця голкою, що шкіра пережила щось неприродне. Це було водночас захопливо і тривожно.

Значить, по ідеї, так можна було завдати вампіру шкоди. Якщо не фізичної, то принаймні тимчасової, контрольованої. Ця думка закралася в голову непомітно і одразу ж пустила там коріння. Цікаво, а хтось колись користувався таким методом? Чи існували ті, хто експериментував з подібним, намагаючись знайти слабкі місця у майже безсмертних істот? А чи могла б я створити щось подібне сама, не як випадковий ефект, а свідомо, навмисно? Я одразу ж зупинила себе. Ні, не варто про таке навіть думати. Принаймні поки що. Занадто багато питань і надто мало відповідей, а я не хотіла заходити туди, звідки можна не повернутись.

Іншим хлопцям також сподобалось моє татуювання. Вони розглядали його з цікавістю, кидали короткі зауваження. Проте щось мені підказувало, що Сайрус куди більше зрадів великій пляшці вина, яку я принесла. Його погляд загорівся ще до того, як він взяв її до рук, ніби це був не просто алкоголь, а справжній скарб. А коли він ще й дізнався, що я планую взяти її для нас у дорогу, то був готовий мене носити на руках, щиро і без жодних жартів.

От тільки ми мали прикінчити її до першого концерту. В цього хлопця був принцип – ніякого алкоголю, доки не закінчиться тур. Принцип залізний, перевірений часом і власними помилками. І я, як справжній друг, мала його в цьому підтримати. Принаймні постаратись. Навіть якщо це означало трохи схитрувати і зробити вигляд, що я повністю на його боці.

І ось нарешті ми вирушали в тур. Прямо як у тих фільмах, які я колись дивилась ночами, на справжніх рейсових автобусах, з довгими дорогами, зупинками і втомою, яка змішується з передчуттям. Я зібрала не тільки валізу, а ще й рюкзак. Це все могло мені знадобитись, адже ми відправлялись на два тижні, і я не звикла покладатись на випадок. Хлопці ж обійшлись значно меншою кількістю речей, ніби їх зовсім не турбувало, що може знадобитись завтра або післязавтра. Але тут я якраз і не була здивована.

— Ти що, вирішила весь свій гардероб взяти? — розсміявся Нік, коли я винесла все це у вітальню. — Ми їдемо на два тижні, а не на два роки. Впевнена, що це все потрібно?

— Звичайно, хтось же має бути з нас красивим, — фиркнула я. — І взагалі, міг би допомогти дівчині донести валізу.

— Ти вампір, для тебе це не важко, — Нік уважно подивився на мене, ніби справді не розумів, у чому проблема.

— Джентльмени вимерли чи що? — я склала руки на грудях, демонстративно зітхнувши.

— Не бурчи, я допоможу, — Едмунд підхопив мою валізу без жодних коментарів.

— Вони не вимерли, а були в минулому столітті, — додав Сайрус. — І тільки наш вікторіанський зануда лишився.

Це змусило мене розсміятись. Стосунки цих чотирьох були дуже своєрідними, побудованими на постійних підколах, дрібних образах і дивній, але міцній прихильності. Але мені подобалось бути в цій атмосфері. Вона була живою, справжньою, без фальші. Здавалось, саме те, чого мені так довго не вистачало, навіть якщо я раніше не могла це сформулювати.

Я взяла свій рюкзак та попрямувала на вихід. Ноа вже складав речі в машину, виглядаючи на диво дуже розслаблено, ніби це була для нього звична рутина. Він ніяк не відреагував на мою кількість речей. Здавалось, для нього це було абсолютно нормально, ніби він бачив таке сотні разів. І вже за кілька хвилин ми вирушили до студії. Саме там на нас і чекали, а звідти ми мали відправитись у Сан-Франциско. Я ніколи там не була, але дуже хотіла. І тепер у мене нарешті з’явилась така можливість.

За двадцять хвилин ми зупинились біля великих автобусів, у які вже завантажували все необхідне. Люди метушились, носили апаратуру, ящики, сумки, і в цій контрольованій метушні відчувалось щось важливе. І, звичайно ж, тут уже був Люк. Він виглядав дуже круто, як завжди, але водночас таким самим незадоволеним, ніби весь світ змовився проти нього.

— Я просив приїхати раніше, — буркнув він, коли ми вийшли з машини.

— Але ж ми встигли, — посміхнувся Ноа. — Тур тільки починається, не псуй настрій ще більше з самого ранку.

— А що таке? Встав не з тієї домовини? — відповів Люк.

Я розсміялась, бо цей жарт мені справді сподобався. Якби це сказав хтось інший, я, можливо, оцінила б його ще більше, але навіть так він був влучним. Люк лише зиркнув на мене, проте більше нічого не сказав. Хлопці ж одразу взялись допомагати завантажувати речі. Я теж чесно збиралась це зробити, навіть зняла куртку та зав’язала волосся в пучок, налаштовуючись на роботу. Але, звісно, мені нічого не дали зробити. Певно, боялись, що я щось зламаю, або просто не хотіли, щоб я втручалась.

Я не одразу помітила, як до мене підійшов Люк. Я мало не підстрибнула на місці, коли почула його голос так близько. І це з вампірськими інстинктами. Чи то він умів так тихо ходити, чи в мене все було зовсім погано з відчуттями небезпеки.