Глава 15

Вже завтра ми мали відправлятись в тур, а я помітно нервувала, хоча і не збиралась виступати. Та все ж для мене це була перша така серйозна робота, перший крок у щось значно більше, ніж просто долучитись до чужої рутини. Здавалося, ніби я стою на краю високої скелі й готова зробити крок, що може змінити все моє життя. Я зможу доторкнутись до чогось настільки важливого. На ці концерти прийдуть тисячі людей, які просто обожнюють музику Nocturne Veil, людей, для яких кожна композиція стала частиною їх власної історії. І чи не вперше я усвідомила масштаб того, наскільки круті музиканти живуть поруч зі мною, як природно вони тримаються, ніби цей шалений ритм турів — їхнє природне середовище, а не щось дивне чи виснажливе.

І з кожною годиною я ставала все більш напруженою. Це відчувалося навіть фізично — ніби всередині мене котився важкий туман, то стискаючись, то розширюючись, не даючи ні на мить розслабитись. Вже кілька разів зібрала речі, а потім замінила на інакші. Витягувала з шафи одяг цілими оберемками, розкладала на ліжку, потім перекладала у валізу, потім знову витягувала, ніби кожна футболка й кожна пара джинсів вирішували мою долю у турі. Ні, до завтра я точно встигну це зробити ще кілька разів — з тим знанням я вже змирилась.

Мій стан почали помічати й хлопці, і навіть алкоголь не допомагав. Навпаки, він тільки туманив голову, додавав легкого запаморочення, але тривога нікуди не зникала. Мені терміново було потрібно змінити краєвид, вирватись бодай на годину з цього кола метушні і хвилювання.

– Так, припини, – врешті сказав Ноа, коли я вкотре сиділа у вітальні, обираючи собі взуття. Я сиділа серед хаосу черевиків, кросівок, чобіт і ще якоїсь незрозумілої пари, яку я навіть не пам’ятала, звідки взяла.

– Ти пропонуєш мені поїхати босоніж? – фиркнула я. – Дожились, такі багаті хлопці, а навіть не можуть мені купити пару чобіт.

– По моєму ти вже сходиш з розуму, Джез, – сказав Едмунд. – Я розумію, що ти нервуєш перед першим туром. Ми всі були на цьому місці. Але це вже занадто.

А от вони всі були на диво розслаблені. У їхніх рухах, жестах, голосах не було й натяку на напругу. Нік знову засів за комп’ютер, граючи в якийсь шутер, голосно клацаючи клавішами та тихо бурмочучи щось собі під ніс. Сайрус же кудись поїхав по справах і навіть не виглядав стурбованим, ніби завтрашній виїзд — звичайний день. А Едмунд спокійно читав книгу, гортаючи сторінки так плавно, ніби час навколо не має жодного значення. Ну що ж, це було абсолютно в їх стилі.

– Я просто хочу, аби все було ідеально, – я присіла на підлогу, відчуваючи, як холод ламінату трохи заспокоює. – Ви не уявляєте як для мене це важливо. Я ніколи не робила того, що по-справжньому хочу. Ніколи не була частиною чогось настільки великого.

На якусь мить в кімнаті запанувала тиша, важка і тягуча, але не неприємна. Я знала, що вони вже переживали те саме. Але інша справа, коли ти вампір, який вирішив спробувати щось нове. Їхній досвід розтягнувся на століття; мій — на кілька років, якщо не менше. Хотілось просто розревітись від такої кількості нервів. Або придушити когось. Я ще не вирішила.

– Так, вставай, – Ноа підійшов до мене та протягнув руку. – Обирай одну пару взуття з усього цього… Ну нехай буде різноманіття.

– Для чого? – не зрозуміла я, хоч і почала вставати.

– Ти ж хотіла зробити татуювання. То чому не здійснити твою мрію перед самим туром? – посміхнувся він. – Хлопці, ви з нами?

– Ні, дякую, – відмахнувся Едмунд. – Я хочу провести вечір в тиші.

– А в мене вийшло нове оновлення, – подав голос Нік, навіть не відриваючи погляду від монітора. – Тому вибачайте, але я пас.

– Не здивований, – похитав головою Ноа. – Взувайся та пішли.

Всі інші думки просто вилетіли з моєї голови. Внутрішній хаос раптом набув нового напрямку. Я була готова навіть босоніж піти, аби лише зробити це. Правда досі навіть уявлення не мала, що мені хочеться. Якусь квітку чи щось банальне – ні. Перше татуювання ж має бути особливим, таким, що коли я дивитимусь у дзеркало, то відчуватиму: це я. Але нехай, вирішу на місці.

Я швидко взула кросівки та вийшла на вулицю слідом за Ноа. Повітря було прохолодним, але свіже, ніби місто саме вирішило допомогти мені трохи прийти до тями. І вже за п’ять хвилин ми їхали машиною. Хлопець швидко зробив дзвінок, певно майстру. Його голос звучав спокійно й впевнено, зовсім не так, як у мене всередині. І, на щастя, той згодився нас прийняти. Я ж почала ще більше нервувати, вистукуючи пальцями по дверцятам, ніби барабанячи на власних нервах.

А раптом я так і не зможу визначатись? А раптом оберу щось, що мені не сподобається? А раптом… Та думки бігали в голові одна за одною, створюючи шум, від якого хотілось закрити вуха.

Я навіть не помітила, як настільки захопилась, що прямо в машині виникла дуже велика пляшка вина, від чого Ноа мало не втратив кермо. Скло мигнуло, і раптом пляшка лежала просто між нашими сидіннями, як ні в чому не бувало. Ну що вже зробити, коли я нервую, то мій дар виходить з-під контролю.

– Джез, – той закотив очі.

– А що одразу Джез, – фиркнула я. – Це не в мене було кілька століть, аби натренувати свої здібності. Тому змирись з моїми маленькими особливостями.

– Давай зупинимось та залишимо її десь, – запропонував Ноа цілком серйозно, хоча в очах блищав сміх.