Глава 14

На щастя Аліна та Амара не просиділи в нас надто довго, що явно не сподобалось другій вампірші. Вона весь цей час не відлипала від Едмунда ні на хвилину, немов боялась, що він зникне з її поля зору, як тільки вона відвернеться. Її погляд постійно ковзав по ньому, наче вона намагалася читати кожну мікрореакцію, кожен рух, вловлювати найменші зміни в його настрої.

І в якусь мить мені здалося, що він навіть отримував справжнє задоволення. Його усміхнені кутики губ, трохи напружена, але водночас грайлива манера триматись, ледь видима іронія в очах — усе це віддавало особливим задоволенням від ситуації, хоч він і не демонстрував його відкрито.

Та він тоді ще більш божевільний, ніж ця його подружка. Вона хоча б не приховує. У неї все на поверхні: емоції, ревність, схильність до різкості. Едмунд же — завжди контролює себе, але щодо неї було важко не помітити, що він грається. Чи то було свідомо, чи він просто звик так взаємодіяти зі своїми старими знайомими — я не знала. Але не мені судити. Їхня історія тягнулась ще до того, як я взагалі народилась, і думати, ніби я здатна щось у ній зрозуміти, було б надто самовпевнено.

Увесь цей час Ноа намагався відшукати того, хто мене перетворив. Він постійно вигадував нові варіанти, перевіряв записи, консультувався з тими, кому довіряв. Ми навіть їздили туди, де все сталось, але це не принесло особливо ніякого результату. Місце виглядало так, ніби воно ніколи й не зберігало в собі нічого дивного: порожня ділянка, занесена вітром, змертвілі гілки, які виглядали як декорація, що її хтось забув прибрати. Жодних запахів, жодних знайомих відчуттів, жодного натяку на присутність того, хто тоді з’явився в темряві. Певно треба вже змиритись, що ми нічого не дізнаємось. Хоча мене гризло відчуття, що відповідь та десь поруч, просто прихована так глибоко, що дістатись до неї неможливо.

До того ж він мені зробив послугу, адже я ніколи ще не почувалась настільки добре. Це звучить дивно, майже неправильно, але після всіх років, проведених у тіні чужих очікувань, після довгих спроб відповідати комусь, хто навіть не намагався зрозуміти мене, я вперше відчувала себе живою… парадоксально живою, зважаючи на те, ким стала. Усе навколо ніби загострилось: кольори, звуки, запахи, навіть власні емоції. Я відчувала себе гостро, точно, впевнено. Так, ніби з мене зняли тяжку пелену, яку я носила роками, не усвідомлюючи її вагу.

Та все ж за кілька днів до того як ми мали відправлятись в тур, Ноа покликав мене у вітальню, бо в них є серйозна розмова до мене. Він сказав це тим спокійним голосом, який з’являвся в нього лише тоді, коли він мав щось справді важливе. І, напевно, мені варто було би налякатись. Тим паче коли вони сиділи тут такі серйозні. Вони ніколи не грали з такими речами, а тому їхня зібраність мала значення. Як тільки я увійшла, то помітила напруження. Воно висіло в повітрі важкою тінню, ніби натягнуті струни, які от-от мали тріснути. Навіть Нік не посміхався, а це вже було знаком, що ситуація незвична.

Я ж спокійно присіла на диван та склала руки на грудях. Це була радше захисна поза, але демонстративно спокійна — мені хотілося зберегти рівновагу перед тим, що вони збирались сказати.

— Тільки не кажіть, що ви збираєтесь відправити мене у вільне плавання, — посміхнулась я. — Або якщо це стосовно того віскі, якому було двісті років, то це все випив Сайрус. Я лише йому допомагала.

Мій голос прозвучав легковажно, але всередині пробігла тривога. Жартами я намагалась розрядити атмосферу, хоч знала, що навряд чи це допоможе.

— Ні, Джез, — спокійно сказав Едмунд. — Ця розмова дуже важлива.

— А я то думаю чого ви такі серйозні, — я закотила очі. — Ви знаєте, що в мене алергія на такі справи. Одразу хочеться випити.

— Це стосується того, хто тебе перетворив, — перервав мене Ноа.

В один момент усмішка пропала з мого обличчя. Серце, якого я більше не мала, все одно стислося десь глибоко всередині. Невже їм вдалось щось дізнатись? І судячи з настрою, це були явно не хороші новини. Невже це якийсь страшний та мерзенний вампір? Або щось може статись, щось не дуже добре.

— Ви знайшли його? — тихо запитала я.

— Ми дізнались хто це, — відповів Ноа. —Сайрус та Нік довго відслідковували сліди, проте ми впевнені, що це він.

Ледь чутно клацнув у мені якийсь внутрішній механізм очікування. Нарешті — відповідь. Але одночасно — страх. Чи боялась я дізнатись правду? Ні, я цього дуже хотіла.

— Звучить прямо як якийсь князь темряви, — фиркнула я, хоча сміх видався сухим.

— Не зовсім, — посміхнувся Едмунд. — Його ім’я Віктор, він досить старий вампір. Набагато старший за кожного з нас. І в нього великий клан неподалік від Лос-Анджелеса.

— Ми стараємось особливо не пересікатись, — додав Сайрус. — Але, як бачиш, дехто таки змусив нас знову згадати одне про одного.

Я на мить затримала подих. Ім’я нічого мені не говорило, але їхній тон — казав усе. Там, де вони говорили обережно, зазвичай крилося щось потужне, небезпечне, непередбачуване.

— Для чого йому це? — не розуміла я.

Справді було дивно, що старий вампір вирішив так просто перетворити дівчину. Я не наївна та не живу в світі ілюзій, а тому прекрасно розумію, що має бути мотив. І ці хлопці явно його знали, просто обмірковували, як це подати мені так, щоб я не збожеволіла від хвилювання.