Глава 13

Після як ми повернулись, я цілий день не хотіла ні з ким говорити. Важко було усвідомити, що мої батьки відмовились від мене. Хоча цього і потрібно було очікувати. Я ніколи не була частиною родини. Але ці слова поранили мене в саме серце. Це раптове, але водночас абсолютно передбачуване відчуття порожнечі розривало груди зсередини. Наче мене викинули кудись за межі світу, де я завжди лишалась небажаною. Це означало, що тепер і не варто сподіватись. Не варто намагатись зрозуміти, що ж я зробила не так. Не варто шукати пояснень. Просто прийняти факт: вони ніколи не вважали мене своєю. Розуміння цього було подібне до крижаної води, що обпалює не шкіру, а саму душу.

Хлопці ж мене не чіпали, даючи можливість впоратись з власним болем. І я була вдячна за це. Вони не намагались щось сказати, не намагались втішити розрадами, що лише посилили б розпач. Однак вже на наступний день я відчула, як мене відпускає. Біль відступив, ніби хтось зігнав густий туман, що обіймав мене зсередини. Мені стало байдуже на батьків. Не те холодне, хворобливе байдуже, а спокійне. Ноа мав рацію, це було потрібно, аби відпустити минуле. Я не знала, як воно вийшло так швидко, але ніби щось змінилося в мені. Ніби я нарешті виросла з того болю, що носила роками.

І тепер я точно знала, що готова провести свою вічність так, як я захочу. Більше нічого мене не стримувало чи обмежувало. Я могла бути собою, не боячись отримати засудження. Не думаючи про чиюсь думку, не намагаючись відповідати їхнім химерним уявленням. Починається нова сторінка мого життя. Світ побачить справжню Джез. Не ту налякану дівчинку, що боялась дихнути голосніше, а ту, хто може дивитись в очі будь-кому і не відводити погляд. Вперше я відчула, що моє майбутнє належить лише мені.

Тому на наступний день я вже була в нашій вітальні, граючи з ножами. Кімната була залита м’яким ранковим світлом, що пробивалося крізь великі вікна. Я кидала ножі у мішень, яку хтось із них закріпив на стіні, і звук металу, що врізався в дерево, приносив дивне відчуття заспокоєння. І хоча часто промахувалась, та все приходить з досвідом. Пальці зрадницьки ковзали, іноді рука тремтіла, але все одно було приємно відчувати вагу холодного металу — він наче структурував мої думки. Звичайно, до Едмунда мені було далеко. Але цей хлопець може вбити і простим олівцемЯ намагалась прицілитись, та виходило кепсько. Кожен мій кидок виглядав так, ніби я вперше тримаю ніж у руці.

– Я бачу, що ти прийшла в себе, – посміхнувся Нік, плюхаючись в крісло за комп’ютером. – Уявляєш чиєсь конкретне обличчя?

– Я би на твоєму місці краще помовчала, – відповіла я. – А то будеш в мене замість мішені.

– Враховуючи як часто ти промазуєш, то в мене шанси великі, – розсміявся Нік. Його усмішка була широкою, певною мірою нахабною, але у ній не було злості — лише бажання піддражнити.

– От візьму пару уроків в Едмунда, і тоді стережися, – пробурчала я.

Той посміхнувся, сидячи в кріслі. Він та Сайрус працювали над якоюсь мелодією з нових пісень, аби в турі все звучало більш органічно. Інколи вони переглядали нотатки, інколи щось тихо наспівували, але обидва занурювались у справу, як завжди — з головою.

Я ж знову прицілилась, намагаючись цього разу точно потрапити в ціль. Зробила вдих, відчула, як метал прохолодно торкається долоні, стиснула руків’я, готуючись до чергової спроби. Проте коли я кинула ніж, то занадто пізно помітила Ноа, який якраз заходив у вітальню. І хто повісив мішень так?

На жаль хлопець не встигнув перехопити ніж. Певно не очікував чогось подібного від мене, і той встромився йому прямо в плече. Він навіть не здивувався, а лише спокійно подивився на мене. Наче я не просто кинула ніж йому в тіло, а випадково наступила йому на ногу.

– Вибач, – я скривилась. – Я тренувалась.

– Якщо вважати мене за мішень, то тобі вдалось, – він витягнув ніж, від чого моє обличчя знову скривилось. Рана затягувалась майже миттєво, але сам процес не виглядав приємним. – Джез, я звичайно не найкращий друг, та все ж заслуговую ще трохи пожити.

– Я вже вибачилась, – обурилась я. – Та і взагалі, ти вампір, чого хвилюватись. Куплю тобі нову сорочку.

– Вона коштує вісімсот доларів, – спокійно відповів хлопець.

– Значить не куплю, – знизала плечима я. – І взагалі, не заважай мені. Я готуюсь до зустрічі з ворогом.

– Яким ще ворогом? – не зрозумів Сайрус.

– Потенційним, – фиркнула я. – Ви що зовсім книжки не читаєте? Там завжди сіра мишка стає супер сильною, а потім хтось полює за її даром.

– Мене лякає твій смак, – Едмунд закотив очі. – Отямся, ми в реальному житті. Тут не прийде зла відьма, що захоче відібрати в тебе сили.

– Та і до сірої мишки тобі далеко, – відмахнувся Сайрус. – З таким характером я би більше поставив на відьму.

Я вже хотіла в нього кинути ніж, та Ноа їх вправно відібрав у мене. Хлопці розсміялись, і лише Нік ні на хвилину не відлипав від свого комп’ютера. Він робив вигляд, ніби гра — його життя, хоча всі знали, що він просто слухає.

– Я краще заберу це, – сказав Ноа. – Як добре, що тобі не дістався дар Едмунда. Тоді би ми зробили весь будинок з чогось м’якого.

– Що мені завадить створити нові ножі? – я хитро посміхнулась йому.

– Новини, які я збирався повідомити, – він кинув у Ніка подушку, від чого той одразу зняв навушники. – Це мають почути всі. Як ви знаєте, Амара з Аліною переїжджають до Лос-Анджелесу. Вони тепер житимуть тут, і нам доведеться часто бачитись, – Ноа обвів поглядом кожного. – Тому я запросив їх у гості. Час вже нам поставити крапку.