Глава 12

Якось так моє життя увійшло в певний ритм. Ми готувались до туру, і все легше мені було знаходитись серед людей, хоча ще кілька тижнів тому сама думка про велику кількість голосів, запахів і рухів навколо викликала в мені дивний тиск, ніби світ знову намагався поглинути мене. Зараз же я поступово звикала, дозволяла собі відчувати цей шум як частину нового життя.

Так, з Люком ми так і не знайшли спільну мову, проте домовились терпіти одне одного, й саме це давало мені якесь крихітне відчуття стабільності. А іноді навіть смішно було дивитися, як він робить вигляд, що не помічає мене, хоча насправді постійно спостерігає, контролює, оцінює кожне слово.

Мені цілком вистачало компанії чотирьох вампірів, які з якоїсь причини вважали мене частиною своїх хаотичних звичок, графіків, розваг і навіть суперечок. Особливо Сайрус з його безкінечними запасами алкоголю приходив на виручку в найкращий момент — іноді приносив келих вина, аби хоч на півгодини розслабити думки, а іноді просто мовчки сідав поруч і відкривав пляшку так, ніби весь цей час лише чекав, коли я захочу поговорити. У цих дрібницях була якась абсолютно нова для мене турбота, яка не вимагала нічого навзаєм, і саме вона допомагала втриматись на плаву.

Та все ж я не могла до кінця залишити колишнє життя позаду. Воно трималось за мене міцніше, ніж я була готова визнати. Думками я поверталась у минуле, від якого так хотіла втекти, бо в ньому була не просто історія — там були рани, які роками ніхто не лікував. І що б я не робила, образи та голоси з дитинства, ті холодні погляди й міряння моєї цінності в очах батьків знову й знову проривались крізь нові емоції.

Але не змогла забути. Ніби тепер мене очікує попереду вічність, та все ж не хочеться провести її в роздумах, у безкінечному повторенні тих самих запитань, які не матимуть жодної відповіді. І це починали помічати інші — в коротких поглядах, у тихих натяках, коли хтось запитував, чи не хочу я прогулятись, чи все в порядку, чи нормально спала. Вони, можливо, не розуміли всього, але бачили достатньо, аби знати: зі мною щось не так.

Одного дня, коли в нас був вихідний, я сиділа в своїй кімнаті, намагаючись читати книгу. Хоча правильніше було б сказати, що я просто тримала її в руках, бо сторінки розпливались перед очима, слова губили сенс, і навіть простий сюжет здавався надто складним для сприйняття. Дивно, але навіть запах паперу не втішав, хоча раніше він завжди заспокоював. У кімнаті стояла тиша, яку лише іноді порушував шум кондиціонера, і я майже провалилась у свої думки, коли в двері постукали.

Я одразу відчула знайомий запах Ноа — м’який, теплий, трохи солодкуватий, ніби суміш деревини й чогось важко визначуваного, що відчувається тільки вампірами. Він завжди відрізнявся від інших, і його присутність я могла впізнати навіть із заплющеними очима.

– Заходь, – сказала я, не підводячись.

І, звичайно, моє чуття мене не підвело. Це був він, вдягнений сьогодні у чорну сорочку, яка відкривала верх татуювання на грудях — маленький фрагмент малюнку, який, здавалося, живе своїм власним життям. Я вже бачила в інтернеті фотографії, тому прекрасно знала, що там знаходиться: вигадлива композиція ліній і тіней, яка здавалася пам’яттю про інше життя, про щось болюче й важливе, про те, що він ніколи не сказав би вголос. На живо це татуювання виглядало ще глибшим, ніби кожна лінія мала вагу і зміст.

– Сьогодні я хочу відвезти тебе в одне місце, – сказав Ноа спокійним, але твердим голосом. – Тому, якщо ти не проти, то за двадцять хвилин чекатиму на тебе в машині. І візьми з собою лінзи.

– Це буде щось веселе? – я ледь посміхнулась, намагаючись вловити його настрій. – Хлопці теж їдуть?

– Це те, що зараз потрібно, – загадково відповів він, дивлячись на мене так, ніби бачив більше, ніж я хотіла показувати. – Більше нікого, тільки ми двоє. Але тільки якщо ти хочеш.

– Ти ж знаєш, що я не відмовлюсь від такого, – я закотила очі, роблячи вигляд, що це все не так серйозно. – Скоро буду готова.

Я вдягнула прості джинси та футболку а з собою прихопила кардиган. І хоча вампіри не мерзнуть, та все ж дивно виглядатиму в таку погоду без верхнього одягу. Та й він давав мені дивне відчуття прихованого захисту, ніби тканина могла обгорнути мою крихкість і сховати її від світу. Цікаво, а куди ми попрямуємо? Але навряд чи він скаже мені прямо, бо Ноа завжди діяв так, ніби мав план, і ніколи не розкривав його заздалегідь.

Я зібралась навіть швидше, ніж планувала, і Ноа вже чекав на мене біля машини. Це було так схоже на нього: точний, зібраний, передбачуваний у планах, але водночас непередбачуваний у намірах. Я сіла на переднє сидіння та пристібнулась — скоріше за звичкою, ніж заради безпеки, бо знала, що ми можемо мчати на неймовірній швидкості й при цьому не постраждаємо.

Одразу ж машина рвонула з місця, і я відчула знайоме прискорення, яке зазвичай давало мені відчуття свободи, але цього разу всередині поселився неспокій. В голові було стільки питань, і більшість із них не мали відповідей. Що він хотів мені показати такого, що мали бути лише ми вдвох? Щось важливе? Болісне? Небезпечне? Кожна версія викликала у грудях різний відтінок тривоги.

Ми мовчали майже всю дорогу, адже я була занурена в свої думки. Машина ковзала дорогою так рівно, ніби не торкалась асфальту, а я дивилась у вікно, не помічаючи краєвидів, бо думки знову й знову повертались до одного — що, якщо він хоче мене зіштовхнути з тим, чого я ухилялась роками? І чи вистачить мені сил не зламатися вдруге? Навіть не звернула увагу на те, що ми вже виїхали за межі міста: ліхтарі зникли, світло змінилось, запах повітря став іншим — чистішим, прохолоднішим.