Глава 11

Нарешті хлопці вирішили, що я вже достатньо адаптувалася до своєї нової сутності — і зможу вийти в реальний світ вдень. Це рішення далося їм непросто, я бачила обережність у їхніх поглядах, коли говорили про можливі ризики. Але для мене це означало щось більше, ніж просто “вийти на світло”: це був шанс спробувати заново — побачити світ іншими очима, відчути себе живою не лише вночі.

Для початку довелося підібрати мені кілька пар контактних лінз, які приховували мої червоні очі. Я вдягала їх із частковим сумнівом — здавалося, що вони створюють якусь маску, щось штучне, що віддаляє мене від моєї нової природи. Хоч було не дуже комфортно, здавалося, що очі від недостатньої звички пекли, а зіниці розширювались надто різко — та я зібралася не звертати на це уваги. Я зможу нарешті спробувати щось нове.

Скоро в Nocturne Veil — тур по Північній Америці, а значить їм потрібно серйозно підготуватись. Вони взяли мене з собою як нову асистентку їхнього менеджера. За словами Noa — клан має триматись разом. Та для мене це була ще й можливість: побачити більше, відчути на собі шалений ритм їхнього життя, за яким ховалися таємниці і небезпеки, але й свобода, якої я ніколи не знала. Я вже мало не підстрибувала від нетерпіння, але все ж навмисне стримувала себе — не хотіла виглядати занадто захопленою. Хай буде поступово.

На диво, їм знадобився і мій талант — у дизайні. Те, що я раніше вважала чимось несерйозним і недостойним для дорослого життя (як часто казала мені мати), тепер мало раптом практичну цінність. З дитинства мені подобалося малювати: створювати ескізи суконь чи костюмів, продумувати кольори, текстури, деталі.

Потім я переключилася на дизайн інтер’єрів та аксесуарів для дому: дрібниці, які роблять простір затишним, живим. Але батькам моє захоплення не подобалося: “несерйозно”, “немає перспектив”. А зараз — це справді стане в пригоді. Я допомагатиму з декораціями, сценографією, оформленням — частиною того, що робить шоу живим, відчутним, таким, що запам’ятовується.

Сьогодні була репетиція — перший справжній закулісний досвід. Я мала побачити, як все відбувається “зсередини”: музиканти, техніки, мікрофони, світло, звук, метушня і тиша перед виступом. А ще — познайомлюсь із Luke, менеджером гурту. І хоча він — звичайна людина, він прекрасно знає про вампірів, про їхню сутність, правила, небезпеки. Саме завдяки йому хлопцям вдається поєднувати їхню справжню сутність і відомість.

Я сама собі уявляла, що менеджер — це низенький, трохи огрядний чоловічок, метушливий, нервовий, весь час бігає туди–сюди. Як у тих фільмах, які я колись тихо дивилася по вечорах у своїй кімнаті, коли мріяла про інше життя. Але ніщо у моїх мріях не підготувало мене до того, кого я побачила.

Я вирішила навіть вдягнутись якнайкраще для такого особливого дня. Обрала футболку з логотипом гурту — її мені приготував Нік — просту, але символічну. А ще чорні шкіряні штани та куртку: мені не було холодно, але для образу це було ідеально.

Останнім часом у мене з’явилося багато гарного одягу — передусім завдяки тому, що Ноа дозволив мені користатися його кредитною карткою. Він сам запропонував. Я хвилювалася, чи не здивується він, побачивши мої вибори — але, здається, йому сподобалось.

Люк мав приїхати за нами усіма. Поки ми — я, Едмунд, Ноа та Нік — сиділи у вітальні, кожен поглинутий своїми думками, я тихенько складала уявлення про нього. Аж ось повернувся Сайрус з двома стаканами віскі. Не довго думаючи, він простягнув один мені. Я одразу ж прийняла його.

– Серйозно? – не зрозумів Едмунд. – Ви вирішили напитись з самого ранку?

– Ну хто винен, що ви такі нудні, — відповіла я, злегка посміхаючись, і зробила ковток. — Я вже і так мертва, то навіщо турбуватись про власне здоров’я.

– Хороші слова, сестричко,— він підняв келих. – За Джезабель. Офіційно — мого нового собутильника.

– До дна, брате, — повторила жест за ним.

Так, тепер я вампір, і питання “стати алкоголіком” не дуже мало сенсу. То чому б не насолодитися гарним напоєм? Особливо таким смачним, з нотками терпкості, холодного металу і теплою нотою чогось стародавнього. Я відчувала, як кожен ковток розливається всередині — холодом, наскільки могла відчувати холод, і якимось дивним спокоєм. Я насолоджувалася цим моментом, бо вчилася шукати радощі у дрібницях.

– Сподіваюсь, ви вже готові, – раптом почувся голос.

Я обернулася — і на мить завмерла. Це був Люк. Але не той, якого я собі уявляла. І, можливо, краще, що не уявляла взагалі. Бо справжній Люк виявився дуже привабливим. Високий, можливо, такого ж зросту, як Ноа, з поставою, яка відразу заявляла: “я знаю, чого хочу”. Він був одягнутий у пальто, але під ним чітко вирізнялося спортивне тіло. Чорне волосся і ще темніші очі, витончені риси обличчя, засмагла шкіра — все це надавало йому неповторного шарму.

– Нічого собі, — прошепотіла я, ледве стримуючи подив. — Люк? Простий менеджер?

– А ти чого очікувала? Красунчика верхи на драконі? — фыркнув він з легкою зневагою. — Я так розумію, ти — Джез?

– Дивовижна логіка, — відповіла я, холодно і з іронією. — Я думала, ти будеш… більш простішим, чи що.

– Ну вибач, — він злегка підняв плечі. — До наступної зустрічі обов’язково наберу кілька зайвих кілограмів, — а потім, помітивши мій погляд, додав. — Бачу, нам буде з тобою весело.

– Дивись, щоб не померти від сміху, — відповіла я, уважно вдивившись в нього. — З нас усіх ти єдиний реально під загрозою.