Глава 10

Як і обіцяв, Сайрус дістав для мене неймовірне віскі. Він зробив це з такою показною легкістю, ніби дістає не напій, а цілу церемонію, продуману до дрібниць. Він навіть додав туди трохи крові, обережно змішавши її з золотистою рідиною, а ще кинув кілька шматочків льоду, що дзенькнули об скло. Наче вважав це ідеальним рецептом, створеним спеціально для таких, як я. Ніби так воно набагато краще смакує. І коли я спробувала, то не могла не погодитись із ним: смак був дивним, непривичним, але водночас напрочуд гармонійним, теплим і гострим, з цим холодом льоду та металевою ноткою крові, що тепер для мене була майже ніжною.

Ми якраз зручно вмостилися у вітальні, де світло ламп м’яко падало на меблі, створюючи відчуття безпеки, якого я раніше майже не знала. Навіть диван здавався затишнішим, ніж будь-який предмет у цьому домі. Я нарешті відчула розслаблення, ніби тепер могла розплестись думками й нарешті не тримати себе у постійній напрузі.

– Це був божевільний вечір, – сказав Нік, зітхаючи так, ніби за пробіг марафон.

– Вечір? – фиркнула я, відчуваючи, що мій голос звучить трохи смішно навіть для самої себе. – Божевільний тиждень. Тільки подивіться на мене. Я стала вампіром та сиджу в компанії чотирьох популярних рок-музикантів.

– Звучить як мрія будь-якої дівчини, – Сайрус плюхнувся поруч зі мною на диван, перекинув ногу на ногу та зробив вигляд, що ніби ми тут давно всі сусіди. – Хоча й довелось відмовитись від колишнього життя.

– Ось це якраз і було найлегшим, – відповіла я. – Я не так давно живу одна, проте завжди відчувала себе самотньою. Моя родина точно не ті, за ким я буду сумувати.

Слова зірвались легко, але всередині відчувався дивний тягар, який я натягнула на себе за роки. Проте тут, серед них, говорити про це було простіше. Можливо тому, що жоден з них не дивився оцінювально чи поблажливо. Вони слухали.

– І ти не хотіла би з ними попрощатись? – здивувався Нік, трохи нахиливши голову, ніби намагаючись розгледіти мій емоційний стан.

– Не знаю, – я не зводила погляду зі свого келиха, дивлячись, як лід повільно тане. – Я завжди для них була лише черговим інструментом, аби показати, що вони кращі за інших. Я мала правильно говорити, займатись лише благородними хобі та заводити правильні знайомства. Думаю, якби я не втекла, то мене би змусили одружитись з якимось батьковим партнером, – я сумно посміхнулась, відчуваючи, як та посмішка навіть не намагається бути веселою. – Той концерт став ніби ковтком свободи для мене. І хоча це точно не те, чого я хотіла від життя, та я рада бути тут зараз. Не знаю, як усе складеться далі, та нарешті я на своєму місці.

– І ми цьому дуже раді, – посміхнувся Едмунд. Його усмішка була щирою, майже теплою. – Мені як нікому знайоме таке життя. Не думав, що у двадцять першому столітті досі лишилися шлюби за розрахунком. В мій час діти завжди були лише інструментами.

– І коли це було? – поцікавилась я, намагаючись вгадати, але розуміючи, що точно промахнусь.

– Я не настільки старий, як здається на перший погляд, – відповів хлопець. – Я народився в 1807 році в Лондоні. І з дитинства мене готували до служіння королю. Я мав стати його тіньовим катом. Хто ж знав, що життя здатне робити такий поворот.

– А я-то думаю, чого ти такий джентльмен, – фиркнула я, хоча всередині все ще переварювала почуте.

Однак ця цифра мене здивувала, але не так сильно, як я думала. Мені здавалося, що йому як мінімум років чотириста. Але ні, він відносно молодий, принаймні за вампірськими мірками. Його постава, манери, стримана мова – усе це робило його старішим у моїй уяві. А от скільки ж тоді іншим? Пам’ятаю, що Нік точно наймолодший. І очевидно, що Ноа тут не тільки головний, а й найстарший.

– А потім з’явилась Амара, і твоє життя стало набагато цікавішим, – розсміявся Сайрус, штовхнувши Едмунда ліктем.

– Ти знаєш, що я можу тебе поранити навіть цією серветкою? – огризнувся Едмунд з надмірною серйозністю, хоча було видно, що він не сердиться.

– Ти маєш ставитись до мене з повагою, – буркнув той. – Все ж я старший за тебе.

– А він у нас учасник революції за права США. Завдяки таким як він ми маємо незалежність, – пояснив Нік. – Хоча й був простим фокусником. Це я от, справжній герой Другої світової війни. Я врятував багато життів.

– Ну так, а ми там зовсім ні до чого. Це ж не ми тобі допомагали на фронті, а Ноа потім перетворив на вампіра, – Сайрус закотив очі. – Наш принц точно герой.

Цікаво, а скільки ж йому років? Таке відчуття, що ніби от йому якраз і чотириста років. Було в його погляді щось мудре, ніби він бачив не одне покоління і навчився сприймати час як щось для нього необов’язкове. Його рухи були такими плавними, що могли сприйматися як частина ритуалу. Він міг стояти тихо, непорушно, але від цього здавалося, що повітря навколо нього густішає.

– Чому тебе називають принцом? – врешті запитала я.

– Бо я син японського імператора, – спокійно відповів Ноа.

Я мало не поперхнулась коктейлем. Якби не була мертвою, то точно би померла від такого. Ні, я розуміла, що в нього досить незвична зовнішність: рівні риси, спокійні очі, щось аристократично-непроникне. Але такого я навіть уявити не могла. Він завжди здавався тим, хто тримає себе в руках краще за всіх, проте титул пояснив це навіть занадто добре.