Глава 8

Мені досі було важко усвідомити те, що зі мною відбулось. Я намагалась звикнути до того, що є вампіром. Це слово ще й досі здавалося чужим, ніби належало комусь іншому, а не мені. Тепер, коли мені не потрібно спати, різні думки лізли в голову без кінця й краю: про минуле, про майбутнє, про те, що я втратила і що отримала натомість. Вони накочували хвилями, спліталися між собою, часом заплутували мене так, що я сама не могла вирішити, чого боюся більше — темряви, яка тепер була моєю природою, чи тиші, яка відкривала всі мої власні страхи. Через це я намагалась все більше часу проводити з хлопцями. Лише вони могли відволікти, налаштувати, повернути в реальність, яка стала для мене новою.

Ось і сьогодні ми сиділи у вітальні, і кожен був зайнятий своєю справою. Нік та Ноа грали в комп’ютерну гру — здається, щось пов’язане зі стріляниною, бо час від часу лунали зриви емоцій, короткі вигуки і їхні переможні або обурені коментарі. Едмунд, як завжди, читав книгу. Він вмів занурюватись у читання так, ніби світ навколо розчинявся, і лише сторінки та літери мали значення. А от Сайрус щось переглядав у телефоні — рухав пальцем по екрану так швидко, ніби ловив якісь важливі новини, хоч найімовірніше просто гортав чергову стрічку мемів. Все виглядало настільки буденно, що, якби я не знала правди, могла б повірити, що ми — просто група друзів, які пережили важкий день.

Здавалось, звичайний вечір, і можна було би навіть розслабитись. Але саме такі моменти робили мене найбільш вразливою. Коли зовні все спокійно, всередині щось починає рухатися, ворушитися, нагадувати про те, що я змінилась і повернення назад вже немає.

А я ж згадувала про своє колишнє життя. Чому я там ніколи так і не знайшла свого місця? Може, тому що я була народжена, аби стати вампіром? Звучить банально, навіть трохи смішно, але інколи здавалося, ніби так і було. Можливо, всі мої невдачі, всі труднощі, моє відчуття, що я завжди була чужою серед своїх, мало пояснення саме тут — у цій новій сутності, яка тепер жила в мені.

Мені так хотілось повернутись у дитинство хоча б на мить. Подивитись на себе маленьку. Зрозуміти, що в мені було не так. Так, з батьками в мене ніколи не було хороших стосунків. Вони жили ніби паралельно зі мною, і я не раз відчувала себе зайвою в їхньому домі. Але тоді, у той момент, коли мені подарували ляльку… Це був день, коли я вперше відчула щось схоже на турботу. Не ту з ідеальних іграшкових вітрин, а м’яку, трішки незграбно зшиту, але таку рідну. Я довго мріяла про неї. Для дитини та лялька була як маленький всесвіт, у якому я могла сховатись від байдужості.

І в той момент вона здавалась найбільшою цінністю у світі. Нею я могла ділитися тільки з собою. Я не показувала її нікому, ні подругам, ні сусідам, бо боялась, що заберуть або зіпсують. А потім… вона зникла. Точніше, її просто викинули. Без попередження, без пояснень. Як щось непотрібне. Той спогад різав мене зсередини навіть тепер.

У ту ж мить щось впало мені на коліно. Ніби взялося з повітря. Я завмерла. Навколо було абсолютно тихо. Я відчула, як погляди Едмунда та Сайруса раптово змінили напрямок. Вони одночасно відволіклися від своїх справ і тепер пильно дивилися на мене, ніби чекали реакції. Це лише підсилило тривогу, яка почала наростати всередині.

За мить я опустила очі. І побачила ту саму ляльку. Рожева сукня. В’язане темне волосся. Великі сині очі-гудзики, пришиті нерівними, дитячими стібками. Вона виглядала точнісінько так само, як колись. Навіть маленькі ниточки, що стирчали з рукавів, були на своїх місцях.

Ні. Ні. Ні. Цього не може бути.

Як ця річ взагалі могла з’явитись тут? Вона була втрачена більше десяти років тому. Я пам’ятала той ранок: порожня полиця, холодний погляд матері, її слова про те, що «пора вже дорослішати». А ось вона. Тепер — на моїх колінах. Моя лялька. Моє дитинство. Моя маленька, забута частинка життя. Навіть ініціали, що я вишила на подолі сукні нитками, що постійно плутались у моїх маленьких руках.

— Що за… — почала я, але слова застрягли в горлі.

— А ось і воно, — посміхнувся Ноа, який щойно відволікся від гри. У його голосі чувся не здивований сміх, а щось інше — уважність, ніби він давно на це чекав. — Це вже щось цікаве.

— Не зрозуміла? — я повільно перевела на нього погляд. — Це що таке? Звідки тут взялась лялька, яка була в мене в дитинстві? Я би подумала, що це сон, але вампіри не сплять.

— Джез, а ти можеш ще щось зробити? — одразу запитав Нік, нахиляючись ближче. — Ну згадай про що ти думала, і спробуй відтворити.

— Ти з глузду з’їхав? — вибухнула я. — Це такий зараз жарт чи що?

Але ніхто не сміявся. Навпаки, усі залишались надто серйозними. В очах кожного блищало щось нове — інтерес, настороженість, навіть захват. Я почала сумніватися в собі. Може, це якась галюцинація? Ознака голоду? Вампірська нав’язлива фантазія?

Хоча навряд чи я дочекаюсь зараз пояснень, якщо не спробую. Я видихнула та пригадала всі емоції, які були перед тим, як з’явилася ця лялька: сум, ностальгію, гострий біль згадки, тугу за тим, чого вже немає. Тепер же я спеціально уявляла інше — ціле відерко свого улюбленого морозива. Смак, запах, прохолоду, те, як воно тане на язиці.

І вже за мить на столику стояло саме те, що я так детально уявляла. Відерко морозива. Мого улюбленого. Навіть колір етикетки збігався… майже. Він був голубим, хоча в реальності — червоний. Це невелике відхилення виглядало дивно чітко, ніби натяк на те, що «ідеальність» — не моя сильна сторона.