Глава 7

Я уявлення не мала, що мене очікує далі, але вирішила просто мовчки слідувати за хлопцями. Вони збирались мені показати, що таке бути справжнім вампіром. Я поки собі не дуже уявляла, як це все буде, але вже знала одне – мені справді подобалось це нове життя. Я ще ніколи не була настільки сильною та впевненою в собі. І справа була не лише в покращеній зовнішності, хоча й це, без сумніву, було відчутно. Таке враження, ніби перетворення звільнило мою справжню сутність, стерло з мене всі людські страхи, комплекси, сумніви. Наче я завжди була цією істотою, просто раніше не могла собі цього дозволити.

Ми вийшли з будинку, і я одразу відчула, як свіже нічне повітря обійняло мене прохолодою. У ньому з’явились інші відтінки — сотні запахів, які раніше я навіть не могла б розрізнити. А тепер кожен був чітким, відчутним, знайомим. Я могла розпізнати аромат жасмину на сусідній вулиці, вловити металевий присмак далекого дощу, відчути, як пилюка осідає на асфальті. Звуки теж змінились. Десь у далині я могла навіть розрізнити шум міста — гуркіт машин, крики, сміх, музику, що лунала з барів. Але попереду був ліс, і, на диво, я бачила майже кожне дерево, кожен листок, кожен промінь світла, що пробивався крізь крони.

— А де ми знаходимось? — запитала я, вдивляючись у темряву.

— У Лос-Анджелесі, — пояснив Ноа, й його голос пролунав спокійно, майже ніжно. — Вибач, що довелось доставити тебе сюди. Та тут ми можемо не ховатись.

— Завжди мріяла побувати в місті янголів, — знизала плечима я. — Іронічно, чи не так? Враховуючи, що ми вампіри.

— А ти розумієш, — посміхнувся Нік, трохи нахиливши голову. — Зараз просто слідуй за нами й не думай ні про що. Твоє тіло саме знатиме, як діяти.

— Що буде? — запитала я, не стримуючи цікавість.

— Побачиш найгарніше місце, — відповів Нік. — Головне не думай.

— Знаєш, для інших це буває складно, — тихо сказала я.

Хлопці розсміялись, і цей сміх був дивно щирим. Він не звучав як насмішка чи зверхність, а скоріше як доброзичливе визнання. На диво, вони спокійно сприймали мій тон, і це мене заспокоїло. З ними не потрібно було удавати — ні ідеальну, ні безстрашну, ні байдужу. Я могла бути собою, навіть якщо ця «собою» тепер мала гострі ікла й червонуватий блиск у зіницях.

Раптово хлопці різко зірвались і побігли вперед — так швидко, що людське око навряд чи встигло б зафіксувати цей рух. Не довго думаючи, я послідувала за ними. І справді — моє тіло знало, що робити. Жодного разу я не спіткнулась, не врізалась у дерево, навіть не заплуталась у гілках. Я рухалась плавно, невимушено, наче все життя бігала лісами вночі. Мої очі бачили чітко навіть у найгустішій тіні, а слух ловив кожен шерех, кожен подих вітру. Цей новий світ по-справжньому мене вражав.

Я помітила, як хлопці насолоджувались моментом. Їхні обличчя сяяли у світлі місяця, в русі вони здавались живими, справжніми, далекими від усіх тих темних легенд, що оточували вампірів. Вони виглядали щасливими, й посмішка сама з’явилась на моєму обличчі. Здавалось, у цей момент усі ми забули про минуле, про небезпеку. Був лише вітер, що розчісував волосся, і відчуття, що я нарешті належу чомусь більшому, ніж просто життя.

Згодом я помітила, що ми наближаємось до схилу. Під ногами каміння, трави, а попереду — прірва. Мабуть, якась гора. Я не впізнавала місцевість, але це й не мало значення. Мене переповнювало захоплення, ніби я бігла не вперед, а в новий вимір. І, звісно, занадто захопилась — ще трохи, і земля б просто закінчилась під ногами. Я б упала.

Цікаво, вампіри взагалі переживають такі падіння? Думаю, так. Але перевіряти не довелось — мене втримали сильні руки. У наступну мить я опинилась притиснута до чиїхось грудей, і знайомий аромат м’яти з відтінком сандалового дерева вдарив мені в ніс. Повільно піднявши голову, я зустрілась поглядом із Ноа.

Він тримав мене міцно, але в його дотику не було нічого грубого. Навпаки — обережність, ніби боявся, що я можу все ж впасти. Через тонку тканину я відчувала тепло його тіла. Дивно, бо ми не мали бути теплими.

— Обережніше, — посміхнувся він, не відпускаючи. — З тобою б нічого не сталось, але відчуття не з найприємніших.

— То треба було дати мені відчути нові емоції, — посміхнулась я, звільняючись із його рук. — Ну і де ми?

— А ти що, не бачиш? — розсміявся Нік. — Найкраще місце в цьому штаті.

Я роззирнулась навколо. Переді мною простягалось місто — море вогнів, рух, гул життя. Не одразу я зрозуміла, де ми. Під ногами — метал, трохи ржавий, з вузькими опорами.

— Не може бути… — прошепотіла я.

— Ласкаво просимо до Голлівуду, сонечко, — сказав Нік. — Прямо зараз ти мало не впала з букви D.

Я озирнулась — дійсно. Ми стояли на самісінькому краю легендарного напису, і десь унизу простягалось безкінечне море вогнів. Це було нереально.

— Але як ми тут опинились? — я не могла повірити.

— Немає нічого неможливого для вампіра, — знизав плечима Едмунд.

Хлопці вмостились зручно, звісивши ноги в прірву. Я теж сіла поруч, повторюючи їхню позу. Під ногами — темрява, а над нами — зорі. І чи не вперше я бачила світ саме таким, яким він є. Не через шум і суєту, не крізь екрани чи очікування. Просто світ — живий, прекрасний, байдужий. Навіть з цієї висоти я чула, як сміються люди, як десь у далині проїжджає поїзд, як хтось закриває двері квартири.