Глава 6

На другий день я зрозуміла, що лежати в кімнаті немає сенсу. Та й відчайдушно хотілось їсти. Я спробувала те, що приніс Нік, але мені не сподобалось зовсім. Смак був прісний, безбарвний, і я відчула лише легке роздратування і слабке розчарування. Це був момент усвідомлення: звичайна їжа більше не для мене. Моя сутність вимагала іншого — крові.

Складно було відразу прийняти це, бо сам факт змусив мене здригнутися, ніби всередині хтось тихо сміявся з моєї невпевненості. Як взагалі це зробити? Як наблизитися до чогось, що водночас страшно і неймовірно привабливо? Можливо, варто поговорити з хлопцями? Вони ж обіцяли допомогти, і зараз я почала відчувати, що мені це потрібно.

Досить сидіти в чотирьох стінах. Це до добра точно не доведе. Тому я накинула куртку та попрямувала коридорами. Порожні коридори здавалися безкінечними, під ногами скрипіла підлога, світло від ламп лише підкреслювало тіні, які стелилися по стінах. Кожен звук — крок, відлуння, тихий стукіт моїх пальців по тканині куртки — здавався посиленим, гучним, немов кімната вирішила нагадати про своє існування.

Серце, точніше нова сутність замість нього, калатало ритмічно, як хвилі у спокійному океані, але трохи швидше, відчуваючи нову силу, нову потребу. Я відчула себе ніби на порозі чогось великого і небезпечного, і водночас надзвичайно захопливого.

Музика, яку я почула десь іздалеку, стала магнітом. Її легка, протяжна мелодія тягнула мене далі, кудись у центр будинку, де відчувалося життя й рух. Кожен звук був як жива нитка, що тягнула мене до них, до того світу, який уже здавався знайомим. Ритм мелодії резонував із моїм пульсом, і я відчула легке тепло по шкірі — наче сама музика шепотіла: «Ти вдома».

За кілька хвилин я знову опинилася в тій самій вітальні, де ми вчора розмовляли. Сайрус розвалився на дивані з гітарою, його пальці вільно ковзали по струнах, випускаючи ті мелодії, які я почула з коридору. Вони наповнювали кімнату теплом і легкою сумною ностальгією одночасно. Навпроти сидів Едмунд з книгою. Він виглядав так, ніби зійшов зі сторінок старих романів — строгий, але водночас спокійний і спостережливий. Його очі, червоні як стиглі вишні, уважно відслідковували мої рухи. Нік сидів біля комп’ютера, повністю поглинутий грою, пальці танцювали по клавішах із надзвичайною точністю. Минулого разу я навіть не помітила, що він тут. А Ноа ніде не було.

Першим мене помітив Едмунд. Він перевів погляд і одразу ж посміхнувся, ті самі червоні очі — теплі, але водночас пильні — зустріли мене без страху. Здається, я вже почала звикати до їхньої незвичної барви, яка раніше здавалася агресивною.

— Вирішила порадувати нас своєю присутністю? — посміхнувся він.

Сайрус одразу повернувся і махнув рукою в знак привітання, а потім знову повернувся до гітари, відтворюючи мелодію з легкою посмішкою, ніби нічого й не трапилось. Нік навіть не відірвався від гри, його пальці танцювали по клавішах, навушники огортали його невидимим коконом.

— Нудно сидіти самій в кімнаті, — знизала плечима я. — Можна приєднатись?

— Звичайно, — Едмунд кинув подушку в друга. — Зараз Сайрус уступить тобі місце.

— Обережніше, — буркнув той. — Я знаю, що ти можеш зробити зі мною цією подушкою.

— Не хвилюйся, я не хотів, — посміхнувся Едмунд. — Нік, а ти привітатися не хочеш?

Але той навіть не поворухнувся, продовжуючи грати. Тоді Едмунд різко встав і вже за мить опинився біля нього. Я затримала подих — це була супершвидкість, яку раніше бачила тільки в кіно. Хлопець зняв навушники з Ніка, і той різко підскочив.

— Чувак, я ж просив не чіпати мене, коли я граю, — обурився той.

— Як для вампіра в тебе дуже поганий слух, — Едмунд перевів погляд на мене. — Джезабель прийшла, де твої манери?

— А, вибач, — Нік нарешті побачив мене і усміхнувся. — Привіт, Джез, як справи?

— Серйозно? — я скептично подивилась. — Як можуть бути мої справи?

— Ну, в нашій компанії вони можуть бути прекрасними, — розсміявся Сайрус. — Значить, Джез. Ми також можемо тебе так називати?

— Так, я думаю. Раніше до мене звертались лише повним ім’ям, але мені подобається, — я посміхнулась. — А де Ноа?

— Він… — почав Едмунд.

— Він вже тут, адже хтось має турбуватись про безпеку клану, — почувся знайомий голос.

Ноа зайшов у вітальню. В руках він ніс термос, і відразу було зрозуміло, що всередині щось зовсім не схоже на чай. Я помітила легке напруження у собі — запах металу вже блукав у повітрі, передчуття нового, незвичного досвіду змушувало прислухатися до кожного руху.

— Виходити на перше полювання тобі ще рано, а якось не хочеться, щоб ти померла з голоду, — розсміявся він. — Тому я приніс трохи крові.

— В термосі? — запитала я. — Я боюся навіть спитати чому саме так.

— Ну вибач, мікрохвильовку ми ще не купили, і тоді довелося б пити холодну, — відповів Ноа, простягаючи мені термос. — Радий, що ти нарешті вийшла з кімнати.

Я обережно відкрила термос, і запах одразу вдарив мені в ніс. Металевий, пряний, п’янкий — він викликав у мені шалене бажання. Я зробила ковток, і це було найкраще, що я коли-небудь куштувала. Солодкість перепліталася з легкою гіркотою, пряні ноти відчувалися посилено.