Глава 5

Хлопці, як і обіцяли, залишили мене одну. Тиша була майже осяжною, наче важка тканина, що обволікала мене з усіх боків. Хоч я й чула, що хтось кілька разів зупинявся біля дверей і прислухався, це створювало відчуття, ніби хтось невидимий уважно спостерігає, перевіряє, чи я в порядку. Можливо, це була проста людська звичка, хоча зараз я вже не зовсім людина, принаймні фізично. І все ж якась частина мене все ще хотіла бути поміченою, відчувати, що мене не залишили зовсім наодинці зі своїми новими страхами та сумнівами.

Я лежала на ліжку, намагаючись зібрати свої думки до купи, розкручуючи в голові кожну деталь того, що сталося, неначе вишукуючи там якийсь ключ, який допоможе мені зрозуміти себе і цей новий світ. Мій погляд ковзав по стінах, помічаючи навіть дрібні тріщини, дрібні плями пилу на підлозі, легке відбиття світла від полиць.

Я була вампіршою, і тепер мені з цим жити чи не цілу вічність. Усвідомлення цього спершу паралізувало. Страх і цікавість перепліталися, створюючи дивне відчуття: всередині мене одночасно хотілося втекти й залишитися, кричати і сміятися. Але разом із цим прокинувся й легкий азарт — раптове відчуття свободи, непідвладності людським обмеженням.

Мені ніколи більше не доведеться будувати своє життя за чужими правилами, не дбати про дрібниці, які для людей здаються важливими. Проте, якщо я приєднаюсь до клану Ноа, доведеться слухати його правила і інструкції, а мій характер категорично не схильний до підкорення. Я вже уявляла, як з’являться конфлікти, непорозуміння, можливо, навіть сварки. Він точно дізнається про себе багато нового — і не завжди приємного.

Через кілька годин нарешті апатія, яка тягнулася наче важке покривало, почала відступати. Мозок почав працювати більш-менш нормально, думки стали чіткішими, і я зрозуміла, що непогано було б нарешті прийняти душ. Це здавалося банальним, але в такому хаосі й дивному світі маленькі, повсякденні дії набувають особливого значення. Вони відновлюють якусь частку нормальності. На диво, тут виявився ще й один комплект одягу для мене: чорні джинси, футболка та шкіряна куртка. Я розглядала його, здивована, як вони встигають піклуватися про все.

Вже в ванній кімнаті я нарешті поглянула на себе в дзеркало. Моє волосся стало більш об’ємним, м’яко спускалося хвилями по плечах, відбиваючи світло так, що здавалося, ніби воно живе своїм власним життям. Сяйво волосся надавало мені дещо магічного вигляду, неначе віддзеркалення моєї нової сутності. Скули стали більш виразними, обличчя загалом — тоншим, витонченішим, а очі — великими, майже величезними для мого обличчя. Єдиний різкий контраст — їхня червона барва. Здивування майже не виникло, бо я наче чекала цього, готувалась до змін. Фігура теж змінилась: вона стала стрункішою, граційнішою, і я помітила, що мої рухи набули плавності, якої раніше не відчувала. Тепер я була справжньою красунею.

Але настрою любуватися собою не було. Душ змивав залишки напруження і страху, дозволяючи відчути легкість у тілі, що здавалось чужим і знайомим водночас. Потім я повернулася на ліжко. Куртку вирішила не надягати — сенсу в цьому не було. Вона лежала поряд, майже як символ мого нового стану: готовність до змін є, але поки що мені нема куди йти.

Ще годину я намагалася заснути, але розум зрозумів, що сну для вампірів більше не існує. Я лежала на спині, розглядала стелю, відчуваючи кожен звук у кімнаті, кожен відбиток світла, що змінювався від руху тіні. В голові крутилися думки: як розібратись з усім цим? Як упоратися з новим тілом, новими відчуттями, новою сутністю? Ще не так давно я була простою дівчиною, яка мріяла знайти своє місце в світі. Мрією стало потрапити на цей концерт: я хотіла зустріти тих хлопців, стати частиною чогось більшого. І тепер, дивлячись на себе у дзеркало та відчуваючи новий стан, я зрозуміла, що боятися бажань — це не жарт.

Я навіть не одразу помітила, що хтось стоїть біля дверей уже якийсь час, ніби не наважуючись постукати. Це викликало в мені посмішку — дорослі хлопці, а соромляться, як підлітки.

— Та заходь вже, — нарешті сказала я, знаючи, що він мене почує. — Досить удавати з себе скромність.

За мить двері відчинилися, і увійшов Нік. Я вже зрозуміла, що кожен з них має свій особливий запах, але поки що я не навчилася їх відрізняти. Аромат Ніка був дивно приємним: деревина, свіжо зрізана стружка і легкий мускус. Він заспокоював, створював відчуття безпеки, наче обволік мене невидимим покривалом.

Він тримав у руках тарілку з їжею. Для вампірки це звучало дивно. Навіщо? Хіба вампірам потрібна звичайна їжа? Побачивши мій погляд, Нік усміхнувся.

— Ми можемо їсти як звичайні смертні, але це не приносить абсолютно ніякого задоволення, - сказав він. – На смак ніби пластилін.

— Чомусь я навіть не здивуюся, якщо ти реально знаєш, який він на смак, — фиркнула я. — А навіщо ти приніс мені тоді це?

— Можливо, ти просто захочеш по звичці, — знизав плечима він. — Та й мені здалося, що це якось правильно.

Боже, який він милий. Він намагався підняти мені настрій, зробити все, аби я відчувала себе комфортно. Можливо, все не так уже й погано.

— Дякую, — я посміхнулася. — Та сідай вже. Я думала, рокери мають жити без правил, а ви, здається, не з цього світу.

— Ти не забувай, що ми з іншого часу, — плюхнувся він на моє ліжко. — Раніше були зовсім інші правила. І це ще в моєму дитинстві були певні свободи. А якщо подумати про Едмунда…

— Так, чекай, — перервала його я. — Скільки вам років?