Глава 4

Вітальня була затишною, проте явно не мій стиль. Вона більше нагадувала вікторіанську добу — темні червоні стіни, важкі штори, на стінах картини з масляними фарбами, на яких зображувалися портрети людей у строгих позах, що дивилися прямо на тебе, наче контролюючи кожен твій рух. Їхні очі здавалися живими, вони слідкували за кожним жестом, кожним подихом, і я відчувала непідробний тиск цього погляду. У каміні потріскував вогонь, і його світло танцювало по стінах, кидаючи тіні, які ніби оживали, повільно сповзаючи по килимах і стільцях. Вони наче з’єднувалися в дивні, майже людські форми, що зникали так само швидко, як з’являлися, залишаючи після себе відчуття присутності чогось стародавнього і незбагненного.

На підлозі лежали килими з густим ворсом, які я відчувала надто добре босими ногами. Кожна нитка торкалася шкіри, наче мала власне життя, трохи колола, трохи обіймала, змушуючи відчувати простір по-іншому — не як просто кімнату, а як живий організм, у якому я тепер була гостем. Я інстинктивно провела рукою по ворсу, відчуваючи його шорсткість, і в голові промайнуло чи тут кожна кімната відповідає його господарю?» Мій розум моментально зупинився на цій думці, і я скосила погляд на хлопців, намагаючись знайти хоч якусь підказку, хоч якусь нитку, що могла б пояснити, як усе це пов’язано з ними. Ні, Джез, ти зараз думаєш зовсім не про те, нагадала я собі, але внутрішній голос продовжував шепотіти, і я не могла його ігнорувати.

Я не зводила погляду з хлопців, які явно не поспішали мені розповідати більше, ніж потрібно. Сайрус розвалився на чорному дивані, потягуючи якийсь напій дивного темно-червоного кольору. Я ледве стримала реакцію — і навіть не хотіла думати про те, що там може бути. Мабуть, краще залишити це на потім. Едмунд обережно опустився в крісло, але залишався надто зосередженим, очі його блищали від внутрішнього напруження і водночас цікавості. Нік же плюхнувся прямо на підлогу, намагаючись відібрати у Сайруса келих, і його рухи були швидкими, майже граційними, хоч і злегка недбалими — так, ніби він звик порушувати правила простору, порушувати порядок.

— Чувак, налий собі сам, — стукнув той друга по руці, і звук від удару розкотився по кімнаті, ледь чутно вібруючи у повітрі.

— Тобі простіше, — фиркнув Сайрус. — Та і треба ділитися з ближнім.

Його голос був тихим, але з відтінком насмішки, і я майже відчула, як його слова вібрують у повітрі, роблячи атмосферу трохи напруженішою.

— Біблія для нас книга заборонена, і я слідувати їй не збираюся, — демонстративно зробив ковток Сайрус, підносячи келих до губ, і на мить здавалось, що він насміхається з усієї ситуації.

Його погляд зустрів мій на частку секунди, і я помітила в ньому щось невловимо холодне, але водночас захоплююче, як читання забороненої книги.

— Припинили обидва, — різко сказав Ноа. — Ви лякаєте нашу гостю.

Його тон був м’яким, але рішучим, і в ньому відчувалася не стільки влада, скільки турбота. Я б так не сказала, мені навіть було цікаво спостерігати за ними. Це хоч на мить повертало мене в реальність, вдавалося втримати відчуття себе в цьому дивному новому світі. Але хлопці одразу ж, ніби послухавшись наказу, замовкли. Значить, Ноа тут головний.

Він присів навпроти мене, намагаючись тримати дистанцію. Певно, не хотів налякати мене, і кожен його рух, кожен невеликий жест був продуманим, якби він зважав на мої реакції, а не на власний комфорт.

— Джезабель, — почав він м’яко. — Справа в тому, що ми не зовсім люди.

— Це я вже й сама зрозуміла, — я нервово засміялась, відчуваючи, як пальці мимоволі стискають край ліжка. — Хоча, судячи з усього, я тепер теж.

— Так, ти маєш рацію. Ти тепер одна з нас. Ми вампіри, — продовжив він. — Але не такі, як в тих легендах. Ми намагаємося існувати в мирі людей, приховуючи свою справжню сутність, - його очі були спокійні, майже відсторонені, і водночас наповнені глибоким розумінням.

— І саме тому стали рок-музикантами? Серйозно? — хмикнула я. — Люди ж помітять, що ви не старієте. Якось це не надто продумано, - я ледь стримувала іронію у голосі, бо сама не знала, чи сміятися, чи лякатися.

— Ми ж не збираємось виступати вічність, — знизав плечима Нік, і його легковажність трохи знімала напруження, хоч одночасно давала зрозуміти, що він звик до будь-якої нестандартної ситуації. — Років через десять влаштуємо собі колективні пишні похорони і звалимо подалі. Але поки треба отримати від життя по максимуму, — Ноа перевів на нього погляд. — Вибач, ваше високосте, продовжуй.

Він сказав це швидко, майже жартома, і я ледве встигла помітити іронію. Схоже, що серед них ієрархія і титули — скоріше умовні, але їхня атмосфера передавала відчуття певної структури.

— Ми людей не вбиваємо, намагаємось брати якомога менше крові, а на ранок вони майже нічого не пам’ятають, — посміхнувся Ноа, і в його словах була якась спокійна впевненість, яка відразу відчувалася у всій кімнаті.

— А хіба крові тварин не достатньо? — не зрозуміла я. Мій голос прозвучав тихо, але в ньому була нотка страху й цікавості водночас.

— Повірити не можу, що нас досі виставляють такими, — Сайрус закотив очі, і його жестикуляція була настільки театральною, що я ледве не розсміялась. — Це те саме, що пити тільки воду. Довго не протягнеш.

— А я тепер теж вампір? — тихо запитала я, відчуваючи, як серце починає битися швидше, і майже фізично відчувала, що моє тіло змінилося. — Навіщо ви мене такою зробили?