Глава 3

Це були найгірші моменти в моєму житті. Все, що я могла бачити — лише темрява. Темрява, яка, здавалося, огортала мене з усіх боків, пронизувала мозок, тіло, душу, стискала груди, заважала дихати. Я відчувала, як кожна клітинка мого тіла палала, немов у кожній запалали мікроскопічні вогники, які розповзалися по венах і м’язах, тремтіли в кістках. Можливо, я кричала, але не пам’ятала цього. Можливо, звук мого голосу відбивався в голові як чужий, приглушений, незрозумілий. Я не могла пригадати навіть власного імені, ніби воно зникло разом із світлом. Біль заполонив усі мої думки, немов густий, липкий туман, і я не могла прокинутися.

Не знала, скільки днів провела так. Чи це були дні? Чи це були години, розтягнуті у нескінченність? Чи це був лише один довгий подих темряви, де я йшла і впадала, піднімалася і знову впадала у безодню? Поступово, крихта за крихтою, усе почало повертатися. Я згадала: мене звати Джезабель, і я шукаю своє місце в цьому світі. Моє довге чорне волосся лежало в хаосі, що не піддавався гребінцю, а сірі очі виглядали тьмяними, немов вицвілий метал. Але я любила свою зовнішність, навіть невеликий зріст.

Я поверталася пізно з концерту, коли на мене напали. Слово «вампір» блиснуло у моїй свідомості, але я намагалася відмахнутися від нього. Ні, цього не може бути — це лише страшні історії, фільми, вигадки, вигаданий страх, що мешкає у книжках. Але все, що я бачила, було надто реальним, надто чітким, надто живим, щоб бути вигадкою.

Поступово я почала відчувати тіло. І це відчуття було дивним, майже чужим. Я лежала не на холодній підлозі, а на м’яких простирадлах, що пахли свіжістю, ароматом прального порошку і легким натяком на лаванду. Кімната була світла, із сучасними меблями, продуманим декором, із великими вікнами, через які просочувалося сонячне світло, м’яко огортало все простір, розсипаючись на підлозі плямами. Гарне світле ліжко, велика дерев’яна шафа, а ще комод. Очевидно той, хто тут живе, має надто багато одягу. Також я помітила письмовий стіл та стільчик, що виглядали дорогими. Пухнастий килим вкривав значну частину кімнати.

Я відчула, що мої відчуття стали надзвичайно загостреними. Я чула кожен шурхіт, кожен подих повітря, навіть дзижчання мухи, що пролітала поруч. Я могла розрізнити відтінки запахів: дерево меблів, свіжо прибране повітря, відлуння тонкого парфуму, який лишився на простирадлах. Все здавалося неприродньо живим, надто реальним.

А ще в горлі було сухо, наче я не пила кілька днів. Чому я відчуваю себе так, наче щойно прокинулася після століття сну, а світ навколо надто яскравий, надто різкий, надто живий? Чому кожен звук, кожен рух повітря відлунює у голові, наче подвоєний?

Я спробувала встати і зрозуміла, що перебуваю в чужій піжамі. Чужій, але чистій, м’якій, теплій. Хтось подбав про мене, однозначно. Що я можу сказати, добрі господарі. Та прибити їх за це хочеться, що чіпали мене без дозволу. Але моя тривога не полишала мене. Треба вибиратись звідси якомога швидше, перш ніж вони повернуться.

Коли я піднялася, рухи були надто різкими і швидкими, і я ледве не впала. Тіло відчувалося неймовірно сильним і водночас природнім. Кожен м’яз працював точно, майже механічно. Що це було? Тільки не кажіть, що я перетворилася на вампіра. Ні, цього не може бути. Панікувати будемо пізніше — зараз треба вижити.

Я швидко, майже інстинктивно, опинилася біля дверей. Ні, тепер я точно не людина. Мої рухи були легкі, точні, швидкі. На шок часу не було — треба було діяти. Двері були відчинені, і я проскочила назовні. Коридор був звичайний, але у темних тонах: підлога із темного дерева, стіни прикрашені строгими картинами в масивних рамках, світло ледь просочувалося з люстр.

Кожен крок, кожен звук у коридорі здавався надзвичайно чітким. Я вирішила йти вперед, сподіваючись знайти вихід. Кроки мої були тихі, але відчуття, що мене хтось спостерігає, не полишало.

Мій пульс прискорювався з кожним кроком. Уявні тіні злилися з реальною темрявою, і мені здавалося, що стіни рухаються, що світло ковзає по обличчях невідомих. Я прислухалася, намагаючись відрізнити кожен звук: чи це моє серце, чи чиїсь кроки за спиною, чи шелест одягу, чи дрібні дзижчання пилу в повітрі.

І тоді я почула голос.

— Зібралась кудись?

Я різко обернулася. І моє серце стиснулося від шоку. Там стояли четверо хлопців. І найдивніше, що вони були ні ким іншими, як рок-гуртом Nocturne Veil.

Ні, цього просто не може бути. Звичайно, колись я мріяла про те, що особисто познайомлюсь з цими хлопцями, проте явно не при таких умовах. У моїй уяві це мало бути тепле, сонячне ранкове кафе, автографи, усмішки, але не ось так — в темному коридорі чужого будинку, з серцебиттям, що виривається з грудей.

Якщо вони спокійно на все реагують, значить явно щось знають. А може, вони просто спокійні і холоднокровні? Чи можуть бути вони вампірами? Я знала, що слово «вампір» існує в легендах, але тут воно не виглядало як вигадка. І тоді я помітила червоні очі, що світились в кожного з них. Глибокі, яскраві, майже гіпнотичні, що пробивали темряву і ніби читали мої думки.

Ну прекрасно. І як я тепер маю втекти? Серце калатало так, що я чула його в скронях, руки тремтіли, дихання стало частішим, але ноги якось вперто приросли до підлоги, і я навіть не могла поворухнутися. Відчуття паніки було настільки реальним, що тіло наче відмовлялось підкорятись мові розуму. Я помітила, що досі продовжую стискати дверну ручку, на яку, здавалося, дивилася всією свідомістю.