Глава 2

Якось дуже швидко закінчився концерт, від чого мені стало навіть сумно. Здавалося, варто було лише моргнути — і вже фінал. Сцена, освітлена синім і пурпуровим світлом, поволі гасла, останні акорди ще вібрували в повітрі, мов відгомін чогось важливого, чогось, що не повториться. Я стояла, мов зачарована, серед натовпу, який уже розходився, і не могла змиритися, що ця магія має кінець.

Світло поступово тьмяніло, відбиваючись у дзеркальних панелях і металевих виступах обладнання. Вологий запах сцени, суміш пилу, диму і перегрітого пластику, обволікав мене, неначе бажаючи втримати тут довше. Вібрації басу ще де-не-де відлунювали в грудях, залишаючи відлуння навіть після фінального акорду, і я ловила себе на тому, що прислухаюся до тих крихітних, майже несвідомих коливань повітря.

Я хотіла, аби цей момент тривав вічність. Щоб звук басу ще довго відлунював у грудях, щоб голос вокаліста — цей глибокий, хрипкий, до болю щирий — продовжував співати для мене, навіть коли світло згасне. Він ніби прошивав мене наскрізь, відчуваючи всі мої думки і настрій, і кожне слово, кожен звук залишався у пам’яті. Але, як колись казала моя мати, навіть за найбільші гроші не купиш вічність. Вона завжди вимовляла це холодно, ніби йшлося про щось буденне, як про чергову ділову зустріч. І я тоді не розуміла — чому її слова залишають такий присмак гіркоти, неначе нагадування, що світ суворо обмежує наші бажання і мрії.

Ну що ж, я обов’язково прийду ще раз, як тільки вони знову вирішать завітати до нас. Я повторювала цю думку, немов заклинання, сподіваючись, що воно спрацює і дозволить хоч трохи втримати цю ніч довше.

Кілька разів мені навіть вдалося зловити погляд Ноа. Коротка мить, але така жива, така справжня, що я відчула, як у грудях щось стислося. Його очі були глибокими, загадковими, вони читали мене наскрізь, відчували мої думки і тривоги, мої мрії і страхи. Наче він бачив мене такою, якою я була всередині, без масок і посмішок, без захисних стін. А от битву за барабанну паличку Ніка я точно програла — хтось зліва був швидшим і, здається, мало не вивихнув руку в процесі. І я сміялася разом із натовпом, але всередині відчувала, як зникає частина цього казкового відчуття концерту, коли все закінчується, і зал порожніє.

Та нічого не могло зіпсувати мій настрій. Я залишалася в приміщенні до останнього, поки зал порожнів, а техніки розмотували кабелі, обережно підбираючи залишки обладнання. Можливо, я просто хотіла якомога довше насолоджуватися атмосферою — цим запахом диму, кави, старих дерев’яних панелей, гулу голосів, що повільно стишувався. Кожен звук здавався мені відлунням чогось сакрального, чогось, що не можна було виміряти годинами або хвилинами. Мені хотілося вірити, що магія не зникне, якщо я затримаюсь ще трохи, що ще мить, і вона залишиться тут зі мною назавжди.

І лише тоді я помітила його.

Біля стіни, у тіні, стояв якийсь чоловік і не зводив з мене погляду. Він був високий, худорлявий, одягнений у чорне пальто — занадто офіційне для такого місця. Його обличчя здавалося дивно спокійним, навіть надто — як у людини, яка не відчуває ні поспіху, ні сумнівів. Погляд його очей був важким і холодним, не таким, як у більшості глядачів, що відходили до виходу: тут не було легковажності, веселощів чи навіть простого цікавості. Його присутність, наче темна тінь, тягнула до себе увагу, але одночасно відштовхувала, змушуючи серце стискатися в грудях.

Невже він теж прийшов послухати музику? Але щось у його поставі було чужим для цієї публіки. Надто прямий хребет, надто холодні очі. І погляд — ніби він вивчає мене, а не просто дивиться. Він не моргав, не відводив очей, ніби його сприйняття виходило за межі простого зорового контакту.

На якусь мить, коли софіт ковзнув по його обличчю, мені здалося, що його очі блиснули червоним. Я навіть кліпнула, щоб перевірити, чи не здається. Але коли він усміхнувся, я помітила два довгих ікла, яким не місце було серед людських рис.

Мене обдало холодом. Ні, це вже якісь галюцинації, Джез, ти просто втомилася, музика, дим, світло, переконувала я себе, але думки не заспокоювали серце. Та чоловік повільно рушив у мій бік. Його кроки були надто плавними, надто безшумними, як для людини, і цей рух здавався неймовірно цілеспрямованим, немов час навколо нього уповільнився. Мене скував страх. Я не знала, куди бігти. Ноги відмовились слухатись, ніби приросли до підлоги.

— Міс, нам час закриватись, — почувся позаду голос.

Я різко обернулася. Позаду стояв охоронець — звичайний, у чорній формі, з втомленим обличчям. Такий реальний, такий земний, що я мало не кинулася йому на шию від полегшення. Його присутність, проста і буденна, ніби привертала мене назад у світ живих, після того дивного натиску магії і страху.

Коли я знову повернула голову — того чоловіка вже не було. Ніби розчинився у повітрі. Я ще кілька секунд стояла, намагаючись зрозуміти, чи справді його бачила. Може, просто перевтома? Може, я щось випила не те?

Так, Джез, прошепотіла я собі, треба сходити до доброго дядька лікаря. Попросити рецепт на щось сильніше. Бо скоро почнеш телепузиків бачити. Я тихо розсміялась, але він відлунював глухим і нервовим ехо. Охоронець дивився на мене так, ніби я збиралась розмовляти з порожнім повітрям. Тому я швидко пробурмотіла подяку і поспішила до виходу.

Ніч була пізня. Повітря холодне, свіже, з запахом мокрого асфальту й бензину. Я закуталася в куртку, натягнула капюшон і вдихнула на повні груди. Свобода. Тиша. Міські вогні відбивались у калюжах, перехожих майже не було. Легкий вітер, що грав із волоссям і обличчям, тільки підсилював відчуття ізоляції та самотності.