Глава 1

Мої бажання мають властивість збуватись. Так, саме це я і маю на увазі. Ще з самого дитинства я помічала, що якщо чогось захочу по-справжньому, то обов’язково так і буде. Але тоді я ще не розуміла, що кожне здійснене бажання забирає щось натомість. Ніби світ вимагає плату — не грошима, не кров’ю, а чимось глибшим, невидимим. Може, спокоєм, може, частинкою себе.

Досить швидко я усвідомила: усе має свою ціну. І мої батьки повторювали це мені чи не з самого народження. Вони були людьми сили — жорстокої, холодної, ділової. Їм належало пів міста, кілька компаній і співробітники, які вклонялися їхньому ідеальному життю. Для них я мала бути не дитиною, а продовженням бренду. Вони завжди казали, що в цьому світі виживають лише найсильніші, і якщо я не буду такою — то моє майбутнє приречене на провал.

І я старалася. Боже, як же я старалася. Ідеальна донечка на світських заходах, завжди усміхнена, завжди у сукні, яку схвалить мама, із зачіскою, що витримує спалахи камер. Мене вчили говорити, коли треба, і мовчати, коли від мене очікують лише присутності. Я знала всі модні тренди, розбиралась у мистецтві, вміла підбирати вино до вечері. Але в душі я ненавиділа цей блискучий, порожній світ.

По ночах я скидала туфлі на підборах, змивала косметику й ховала обличчя в подушку, слухаючи важку музику. Гітара, що рвала повітря, барабани, які били у серце — тільки це здавалося справжнім. І я мріяла, що одного дня все зміниться. Що я вирвуся. Що прокинуся не в золотій клітці, а в тісній, але своїй свободі.

Так і сталось. Рік тому.

Моя втеча не була видовищною. Без скандалів, без газетних заголовків. Я просто зникла — орендована квартира, фальшиве ім’я в орендарському договорі, новий номер телефону. І вперше в житті я відчула, що можу дихати.

Тепер я живу сама по собі, і навряд чи колись захочу повернутись. Усе, що мені потрібно, — це ноутбук, кава, і кілька замовлень на фріланс. Пишу тексти, верстаю сайти, перекладаю статті. Грошей вистачає лише на оренду й мінімум їжі, але я не скаржусь. Невелика студія на околиці міста — мій світ. Стіни з облупленою фарбою, постер улюбленого гурту на стіні. І тиша. Свобода у найчистішому вигляді.

Дай Боже здоров’я тому, хто вигадав фріланс. Бо лише це й тримає мене на плаву. Моя робота — це водночас і рятівна нитка, і ланцюг, який нагадує, що я не можу розслабитись. Але сьогодні я вирішила зробити виняток. Сьогодні я маю привід розважитись.

Мені ледве вдалось купити квиток на Nocturne Veil — гурт, який став моїм особистим ковтком повітря. Їх музика — це біль і ніжність водночас, темрява, що обіймає, коли більше ніхто не хоче. В їхніх текстах — самотність, яку не потрібно пояснювати. Я слухала їх ночами, коли думала, що ніхто мене не розуміє. І тепер, коли вони виступають у моєму місті, я просто не могла це пропустити.

Концерт мав відбутися на найбільшій площадці нашого міста. Ще би, вони такі відомі, і ще задовго до цього дня були розпродані квитки. Мені вдалось вихопити один, і я навіть збираюсь прийти набагато раніше, аби отримати місце біля сцени. Нехай я божевільна фанатка, але це перший мій концерт.

Я стояла перед дзеркалом, розчісуючи волосся, і раптом усміхнулась. Давно не бачила у своєму відображенні цю іскру. Я вдягла прості джинси та футболку з їх мерчем, легку куртку, підвела очі — і вперше за довгий час відчула себе живою. Не дочкою успішних батьків, не кимось, ким я мала бути. Просто собою.

Коли я виходила на вулицю, місто пахло дощем. Асфальт блищав від краплин, машини проїжджали, залишаючи за собою хвилі води. Я натягла капюшон, засунула руки в кишені й пішла до метро. У навушниках уже лунала Nocturne Veil — пісня, з якої все почалося. Її слова досі різали, як скло:

«Ти шукаєш світло — але знаходиш лише попіл».

Коли я прийшла до клубу, на щастя було не надто багато народу. Але вже за кілька годин все змінилось. Люди навколо здавались такими різними — татуйовані хлопці, дівчата у шкірянках, кілька звичайних офісних типів, які, мабуть, прийшли «на шум». Але у всіх була однакова іскра в очах — очікування.

І я раптом відчула, що належу сюди. До цих незнайомців, що теж, як і я, шукали щось більше. Не славу, не гроші — просто справжність. Світло всередині було тьмяним, атмосфера — густою від диму та очікування. Я стояла біля сцени, відчуваючи, як б’ється серце в ритмі барабанів, які ще не почали грати. Коли погасло світло, зал вибухнув. І тоді вони вийшли.

Першим кого я помітила, був Едмунд. Мене завжди дивувала його здатність триматись як справжній аристократ. Темне волосся акуратно зачесане назад, а погляд здатен пронизати кожного. Не дивлячись на худу статуру, я бачила м’язи під його футболкою,  Він посміхався, повністю віддаючись своїй музиці. Його гітара була колекційною, а тому він завжди ставився до неї з обережністю.

Сайрус же навпаки, ніколи не шкодував свій бас. Він був чи не вдвічі ширший за Едмунда, а ще мав темне волосся, що було в якомусь хаосі. Проте йому неабияк пасувало. Здавалось, що цей хлопець завжди веселий, і ніщо не здатне це змінити.

А от Нік мені подобався найбільше, не дивлячись на те, що хлопця майже не видно за барабанами. Але я знала, що його світло-русяве волосся та тепла посмішка завжди може підняти мені настрій. Він був найнижчим в групі, та і здавався наймолодшим. Але це мало якийсь свій шарм.

Ноа, неймовірний вокаліст з глибоким поглядом, який пробивав наскрізь. Високий, чорнявий з трохи розкосими очима, що одразу видавало в ньому наявність східного коріння. А ще це тіло, що вкрите татуюваннями. Та я дивилась зовсім не туди. Це було в очах. Стільки суму та болю, ніби він прожив тисячі життів. Коли Ноа виходив на сцену, ти забував про все на світі. Його голос — хрипкий, живий, мов зітканий із вогню й болю.