приквел

11 червня 2047 року

Прокинувшись, Віктор ще кілька секунд лежав із заплющеними очима. Він давно помітив за собою цю звичку — не схоплюватися з ліжка одразу, а дати мозку остаточно прокинутися.

— Доброго ранку, Вікторе, — пролунав спокійний жіночий голос.

— Доброго ранку, Марічко.

— Ви проспали на сім хвилин довше, ніж зазвичай.

— Значить, організм вирішив узяти премію за сумлінну працю.

Після короткої паузи пролунало:

— Приймаю це як жарт.

Віктор усміхнувся.

Такі розмови траплялися майже щоранку. Він уже й не пам'ятав, коли востаннє прокидався без голосу Марічки.

Поки він умивався, на кухні ввімкнулася кавоварка.

На столі лежав телефон.

Два повідомлення. Обидва — від мами.

«Не забудь, що сьогодні о шостій.»

«І нічого не купуй. Це наказ.»

— Марічко, нагадай мені купити квіти.

— О сімнадцятій двадцять. Це дозволить не змінювати маршрут.

— Дякую.

— Будь ласка.

Телефон задзвонив.

— Привіт, мамо.

— Уже прокинувся?

— Щойно.

— Марічка розбудила?

— Як завжди.

— Передай їй від мене подяку.

Віктор усміхнувся.

— Чуєш, Марічко? Тобі подяка.

— Подяку отримано.

Мати засміялася.

— Досі не розумію, чому ти дав домашньому асистенту жіноче ім'я.

— Бо мені так більше подобається.

— Аргумент, звісно, залізний.

Віктор поклав телефон до кишені й допив каву.

— Сьогодні дощ буде? — запитав він, одягаючи куртку.

— Імовірність опадів — чотири відсотки.

— Значить, парасолю можна не брати.

— Якщо прогноз не зміниться.

— Люблю оптимістів.

— Я не оптиміст. Я працюю зі статистикою.

Він усміхнувся.

— До вечора, Марічко.

Цього разу відповідь прозвучала не відразу.

— Гарного дня, Вікторе.

Він зачинив двері й, як завжди, не звернув уваги на цю коротку паузу.

* * *

Серверна зустріла його звичним гулом вентиляторів.

Саме цей звук Віктор любив найбільше у своїй роботі. Якщо сервери шумлять рівно — значить, усе працює.

— Привіт, — озвався Сергій, визирнувши з-за стійки. — Якраз тебе шукав.

— Уже щось впало?

— Поки ні. Але обов'язково впаде, якщо ти не подивишся.

— Оптиміст.

— Я системний адміністратор. Це різні речі.

Вони засміялися.

Сергій простягнув планшет.

— Після нічного оновлення один із контролерів почав чудити.

Віктор кілька хвилин мовчки переглядав журнали подій.

— Не контролер.

— А що?

— Драйвер.

— Упевнений?

— Майже.

— А решта?

— Один відсоток залишимо на сюрпризи.

За пів години сервер знову працював без жодної помилки.

— От за це тебе й не люблю, — буркнув Сергій.

— Бо швидко знаходжу проблему?

— Бо після тебе вона виглядає очевидною.

Віктор лише знизав плечима. Він давно перестав пояснювати, що справа не в таланті. Просто він любив розуміти, як усе влаштовано. Можливо, саме тому професія системного адміністратора ніколи не здавалася йому нудною. Кожна несправність була задачею. А кожна задача мала розв'язання.

* * *

До кінця робочого дня залишалося кілька хвилин, коли телефон тихо завібрував.

На екрані з'явилося повідомлення.

**Марічка**

*Нагадування: 17:20. Купити квіти.*

Віктор усміхнувся й торкнувся значка мікрофона.

— Марічко, ти б і без цього нагадування мені спокою не дала.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Імовірність того, що ви забудете купити квіти, оцінювалася у сімдесят три відсотки.

— Навіть не хочу знати, звідки такі цифри.

— Вони базуються на попередніх спостереженнях.

— Добре, переконала.

Віктор поклав телефон до кишені, вимкнув комп'ютер і вийшов із серверної.

* * *

На кухні пахло свіжою випічкою.

— Руки мий, — долинув голос матері. — І навіть не думай сперечатися.

— Уже мию.

— От і добре.

Батько підморгнув.

— Бачиш? Тридцять п'ять років шлюбу, а я досі виконую команди.

— І правильно робиш, — не озираючись відповіла мати.

Віктор засміявся.

За столом було по-домашньому затишно. Нічого святкового. Звичайна вечеря, яку мати, як завжди, називала "скромною". Хоча стіл від тієї "скромності" ледве вміщався.

— Мам, ти ж казала, що гостей майже не буде.

— То й не буде.

— А їжі, як на весілля.

— Це різне.

Батько тихо кашлянув.

— Не сперечайся. Це питання без правильних відповідей.

— Я давно це зрозумів.

Мати поставила перед сином тарілку.

— Їж, поки гаряче.

Кілька хвилин вони говорили про звичайні речі.

Про сусідів.

Про роботу.

Про те, що старий абрикос цього року знову вродив так, ніби вирішив надолужити всі попередні роки.

Ніхто нікуди не поспішав.

Такі вечори траплялися нечасто.

Саме тому Віктор їх любив.

Коли чай уже був розлитий по чашках, батько відсунув стілець.

— Ну що, ходімо.

— Уже?

— А чого чекати?

Мати тільки похитала головою.

— Зараз почнеться.

— Що почнеться? — усміхнувся Віктор.

— Двоє дорослих чоловіків підуть у майстерню, а я ще годину слухатиму, чому якась залізяка принципово відрізняється від іншої залізяки.

— Неправда, — образився батько. — Не годину.

— Півтори, — додав Віктор.

Вони переглянулися й одночасно засміялися.

— Ідіть уже, — махнула рукою мати. — Але через десять хвилин повернетеся. Торт сам себе не з'їсть.

— Чуєш? — сказав батько. — У нас є рівно десять хвилин.