Народження Новокайдацького супергероя

третє оповідання зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей».

Новокодацький відділок поліції зустрів його запахом втоми, хлорки й застояної кави. Перші дні на новому місці роботи — як ніч після армії: світ уже не той, а дивуватися нема чим. Його приставили до групи слідчого Рибчука, досвідченого, лисого, мов лампочка, котрий облазив не одне місце злочину в Дніпрі. Хлопцеві ще й двадцяти двох не було, він тримався рівно, хоч і за вухами — молоко, за плечима — ще не було жодного допиту, крім іспиту в академії.

Учора, коли зайшов на ознайомлення, бачив, як чергові виштовхували з відділку старого. Виглядав той як небіжчик, якого забули поховати: бліде, глибоко посаджене обличчя з запалими очіма, густа сивина до плечей, руки — з плямами, мов стара мапа.

Сьогодні — перше затримання. Тіло дитини, хлопчик, років п’яти, виявили на околиці, у посадці. Підозрюваного знову затримали й привезли — того самого старого, що відпустили вчора. Він нічого не сказав, тільки глипнув на парубка з таким виразом, ніби впізнав когось із дуже старого фото. І після того — тиша. Мовчав годинами. Взагалі. Із жодним не обмовився. Аж під північ заявив, що говоритиме лише з тим «новим», вказавши на молодого опера.

Кімната для допитів зустріла його скрипом дверей і холодним, побитим столом. Сів. Старий сидів навпроти, спокійний, як крига в березні. Раптом зиркнув на зап'ястя молодого:

— Котра?

— За дві хвилини до півночі, — відповів хлопець, і йому самому стало трохи моторошно.

Старий зірвався, мов з пружини, схопив хлопця за барки й почав шепотіти швидко, гарячково, як той, хто переповідає сон, доки не забув. Двері ледь не зірвало — колеги влетіли, накинулись на старого, але той виявився не з м’яких. Щось у ньому ломилося й пружинило, як стара бронза, що не хоче гнутись. А потім — мовчазний спалах, тріск — і дід зник. Просто розтанув у повітрі. З гуркотом упали кайданки. Була рівно північ.

Молодого обступили, кричали, що сказав, про що шепотів. А він знизав плечима — швидко, нерозбірливо, нічого не вловив. Ніби справді. Допитали ще трохи, з матюками, але без надміру, і відпустили.

Вдома не спав. Голова — як козацькі тулумбаси на тривогу. Насправді він усе почув. То була адреса. Та сама, знову й знову, одне і те ж. Наступного ранку, перевіривши, що за ним ніхто не тягнеться, сів у маршрутку. Доїхав.

Старий сам відчинив двері. Виглядав трохи жвавішим, але не менш дивним. З домашнім светром, у якому могли б ходити лісники чи божевільні, і з тією самою глибиною в очах.

— Ти хто? — запитав без тіні впізнавання.

— Ти ж сам мене вчора запросив, — сказав хлопець, трохи розгублено.

Старий подивився, мов зважував. А потім відступив убік, впускаючи.

— То заходь.

І чомусь у тому «заходь» не було ані страху, ані подиву. Лише втома — та, що буває у людини, яка давно чекає на гостя.

Старий завів гостя до хати. Без поспіху, мов упускав у своє лігво не людину, а тінь, що сама прийшла. Потім розстебнув ґудзик на лівому манжеті сорочки, задрав рукав до ліктя — рухом точним, практичним, відпрацьованим десятками повторень. Не гаючи ані секунди, сильно натиснув пальцем на зап’ясток, наче хтось натиснув кнопку всередині вени. Спершу нічого не вiдбулося. Але за мить з-пiд поверхнi шкiри вирвалося холодне свiтло — стримане, блiде, з синюватим вiдблиском, як у лед-свiтильникiв. Свiтло згущувалося. Iз нього, мов з води, проступила форма — прозора картка, нiби вирiзана з люмiнесцентного скла.

Старий взяв її двома пальцями правої руки — обережно, з належною повагою, ніби це не пристрій, а обрядовий предмет.

— Закочуй рукав, — мовив.

Опер застиг. Очі не питали — очі вже знали, що йому це не подобається.

— Без цього розмови не буде, — попередив дід.

Парубок повільно, знехотя підняв рукав сорочки. Шкіра на внутрішній стороні передпліччя здригнулася ще до дотику. Старий наблизив картку і приклав її до тіла, точно в місце між венами. Він відчув, як тіло відсмикується від дотику — наче від холодної руки на теплій шиї. Але опору не було. Просто прийняття. І вже за секунду поверхня шкіри затремтіла, мов доторкнулися крижаною ложкою. Без болю, без уколу — лише крихітне спотворення простору. Картка безшумно й безслідно втягнулася під шкіру, щезла, ніби її ніколи не було.

Поліціянт здригнувся, але нічого не сказав. Просто дивився на місце дотику.

— Дуже корисна річ, — спокійно мовив господар. — Технології двадцять четвертого сторіччя. Це тобі й комп’ютер, і тривимірний принтер, і лікар особистий, і всеможливий покращувач. І, що найважливіше — твій персональний чорт у машині. Знає все. Пам’ятає більше. У роботі допоможе.

Парубок відкрив рота, щоб щось спитати, але не встиг.

— До речі, вітаю у спецзагоні контролерів за нормальним ходом історії.

— Це такий жарт?!

— Авжеж. А я твій особистий аніматор. Розплющуй очі, щеня! Ти бодай міг би собі уявити подібні технології?! Ми — офіційна установа. Ми діємо за законами Всесвітнього уряду 2367 року.

— Який ще всесвітній уряд?.. Який ще 2367 рік?.. Я працюю в поліції…

— Вже ні, — відрізав старий. — Про це треба було думати до того, як я під’єднав до тебе асистента. Відтепер ти — ревізор нормального ходу історії планети Земля. Для всього світу тебе більше не існує. У тому числі й для національної поліції України.

— Я не буду на вас працювати!

— А в тебе ніхто й не питав. Як, до речі, і в мене колись не питали. Із тобою навіть простіше: мені хоч одну ціль знищити треба, а від тебе — лише прожити свої сто (плюс-мінус п’ять) років і передати асистента наступному ревізору. Все. Більше — нічого. Не мусиш працювати, не мусиш когось рятувати чи вбивати. Просто живи. Ситно, солодко, розкішно. Найкращі готелі, дорогі машини, короткі романи. Пий, гуляй, витрачайся. У тебе на лівій руці — справжній друкарський верстат. Гроші, документи для тебе ніколи не будуть проблемою. Мовний модуль асистента перекладе тобі будь-що на будь-яку мову світу. Тебе всюди зрозуміють. Не життя — а суцільна відпустка!