Розділ 13. Василіск Імперії. Частина 2

Клац.

Великий палець Тірігана безшумно зсунув механічний стопор піхов.

Далі все сталося за частки секунди. Вибуховий, злитий рух знизу вгору — клинок з антиматерією перерубав гнучку шпагу віконта, немов суху соломинку. Не зменшуючи інерції, Тіріган довернув корпус і зворотним ударом від плеча зніс дворянину кисть разом із передпліччям майже по самий лікоть.

Ваерон завмер із відкритим ротом і скляними очима, з нерозумінням дивлячись на червоні фонтани, що хлинули з обрубка. Перш ніж він встиг видати хоч звук, нищівний удар у щелепу повалив віконта навзнак.

— Уб’ю, тварюко! — завили двоє собутильників, що залишилися, вихоплюючи клинки й кидаючись на Тірігана.

Перехопивши бойовий ніж у ліву руку, хлопець пішов з лінії атаки круговим піруетом. Пропустивши першого нападника повз себе, він смугонув його клинком навідліг по попереку. Тканина камзола й плоть розійшлися з глухим тріском. Дворянин спіткнувся, несамовито закричав і впав на плити — ноги його неприродно підвернулися й завмерли.

«Хребет…» — холоднокровно подумав Тіріган.

Третій дуелянт у жаху загальмував, озирнув залиту кров’ю алею й раптом метнувся до лежачої графині, наставивши вістря шпаги їй просто в живіт:

— Ви обоє здохнете тут! Кинь ніж, мерзотнику! Кинь, або я проткну її наскрізь!

Тіріган плавно відвів руку вбік і розтиснув пальці.

Важке лезо з металевим стуком ударилося об плити доріжки. Нападник рефлекторно скосив очі на зброю, що впала, лише на третину секунди — але цього вистачило.

Права рука Тірігана змазаним рухом вихопила бластер. Один глухий клац. Важкий паралітичний заряд впритул ударив дворянина точно в пах. Завивши від пекельного болю, той клубком відлетів у кущі троянд і затих.

Крізь декоративні зарості вже лунали важкі кроки: блискучі полірованими латами, до місця сутички біг десяток імператорських гвардійців.

Тіріган акуратно поклав бластер поруч із ножем, обережно допоміг блідій графині підвестися на ноги, після чого опустився на одне коліно, завівши відкриті долоні за голову.

Навколо стогнав віконт, затискаючи культю й забруднюючи кров’ю траву, у кущах хрипіли його дружки. Гвардійці, що підбігли на чолі з молодим лейтенантом, ошелешено завмерли, переводячи зброю з понівечених дворян на нерухомого хлопця.

— Цей чоловік… врятував моє життя і життя моєї ненародженої дитини від п’яних убивць, — крижаним тоном заговорила Кайрелла, розправивши плечі. — Я вимагаю до нього шанобливого й гідного ставлення!

— Пробачте, ваша світлосте… — ошелешено пробурмотів офіцер, оглядаючи поле бою. — Але він самотужки за кілька секунд обробив трьох найкращих дуелянтів столичного двору! За статутом я зобов’язаний негайно доставити його до ізолятора Преторії.

— Тіріган, не чини опору, — графиня м’яко торкнулася його плеча, потім гордо підняла підборіддя й подивилася лейтенанту просто в очі: — Я йду з вами. Особисто простежу за кожним вашим кроком.

— Міледі, це порушення регламенту… — спробував заперечити гвардієць, обережно підбираючи зброю Тірігана.

Кайрелла ступила впритул до офіцера й тихо, з убивчою ввічливістю промовила:

— А ти спробуй мені перешкодити. Він поранений. Негайно надайте йому допомогу й ведіть нас. Я чекаю!

Лейтенант ковтнув і мовчки кивнув одному з гвардійців. За хвилину рвані рани Тірігана були залиті знезаражувальною медичною піною, а сам він під конвоєм рушив у бік адміністративного блоку.

— Ну ти, хлопче, даєш… — спантеличено похитав головою лейтенант, піднімаючи силовий бар’єр одиночної камери. — Трьох елітних фехтувальників за пару секунд… Вони, звичайно, рідкісні покидьки, але твоїй подальшій долі я не заздрю.

Офіцер із щирим співчуттям поглянув на Тірігана крізь мерехтливе поле:

— Шкода мені тебе, чесно. Якщо щось потрібно — кажи прямо.

— Поїсти б… І поспати пару годин, — спокійно відгукнувся Тіріган, влаштовуючись на жорсткій койці.

— Це я миттю організую, — кивнув лейтенант. — І своїх хлопців на варту поставлю, щоб дружки цих калік не надумали сунутися, поки Пентаур не прибуде.

— А хто це? — прочинив одне око хлопець.

— Сіра Преторія, друже мій. Особиста гвардія імператора. Від його слова тепер залежить абсолютно все. Ну і від показань графині, звісно. Якщо чесно, палацом уже пішов слух… Багато хто щиро радий, що цим виродкам нарешті хвости притиснули. Тож відпочивай. Їжу зараз принесуть.

— Дякую, офіцере, — Тіріган заплющив очі й втомлено видихнув. — А раптом диво станеться? Зі мною таке періодично буває.

Тіріган розплющив очі, солодко потягнувся на жорсткій койці й скинув залишки сну.

— Ну і як відпочилося? — пролунав із кутка камери негучний, спокійний голос.

Хлопець миттєво схопився на ноги. Рука автоматично рвонулася до пояса, але ні бойого ножа, ні кобури з бластером там, зрозуміло, не було.

— Це шукаєш? — Сидячи на простому металевому стільці, офіцер уважно крутив у пальцях довгий клинок зі зброярської сталі. — Лезо з антиматерією… Технологія Кадеш, але явно не оригінал.

Гість із легким натиском провів вістрям по броньованій підлозі камери, і високостійкий метал розтікся, залишивши глибоку, димну борозну.

— Чудове відтворення, — щиро похвалив він, ледь усміхнувшись.

Тіріган лише зараз зміг як слід роздивитися дивного відвідувача. Темно-сіра кітельна форма ідеального крою, на рукаві — вигадливий шеврон із зображенням черепа в терновому вінку. Спокійне, благородне, навіть трохи меланхолійне обличчя і неймовірно чіпкий, проникливий погляд.

— Чого тільки не зустрінеш на далекому фронтирі… Правда, пане Вілрей?

— Вибачте, ми не знайомі, — зберігаючи зовнішній спокій, відгукнувся Тіріган. — Але ви, здається, знаєте про мене все.

— Багато чого, але далеко не все. Хоча ваші із сестрою пригоди, зізнатися, вражають. Відстрілювати піратські кораблі та бойові винищувачі Адохай у таких промислово відчутних обсягах — це викликає щиру повагу. Я — Пентаур, офіцер Сірої Преторії. Звання в нашому випадку значення не має.