Розділ 1. Нерея

— Тірі, мені нудно...

Тіама безцільно блукала майстернею, з явним невдоволенням поглядаючи на Тірігіна. Брат сидів у кріслі, надягнувши на голову дивний масивний шолом військової конструкції, що повністю закривав його обличчя.

— Тобі що, зовсім не шкода свою сестру?

— Абсолютно не шкода, — озвався Тірігін з-під шолома, навіть не повернувши голови. — Не заважай, будь ласка.

— Ти черствий, як і всі чоловіки, а я страждаю!

— Напевно, це генетика: одні черстві, інші страждають, — байдужим голосом відповів хлопець.

— З Клірисом зустріч лише завтра, замовлень відвезти на Ілліріум немає, навіть Плутос сказав, що зайнятий сортуванням нашого лота...

Тіама з важким зітханням сіла на стілець поруч із братом, підперши підборіддя долонями.

— Тірі, а що ти взагалі робиш?

— Я досліджую, Тіа. І мені потрібно зосередитися, — вже з легким роздратуванням відповів Тірігін.

— Тобі твої залізяки дорожчі за стражденну сестру! — надувши губи, кинула дівчина.

— Піди казки подивися з Тіктаком. Або на метеликів Скальпеля... Він якраз нові іграшки тестує.

— Тірі, а що це за шолом?

— Це, Тіа, нейроінтерфейс дроїда-розвідника з того імперського військового мотлоху. Плутос мав рацію — чудова штука! Дозволяє бачити все очима сенсорів просто в реальному часі.

— А мені можна подивитися? — Тіама відверто штовхнула брата в плече.

— Не чіпай мене, ти збиваєш налаштування! Я, між іншим, зараз над іншою планетою літаю!

— Бездушний, черствий слоняро! — обурено кинула Тіама й, карбуючи крок, вийшла з майстерні.

— Так, ми, слоняри, такі... — тихо пробурмотів Тірігін, усміхнувшись під забралом шолома.

Далеко у відкритому космосі, підкоряючись сигналам з аванпосту, малий дроїд-розвідник ковзав над поверхнею Нереї.

Розріджена, кришталево-прозора атмосфера, сірий похмурий пейзаж, рівна кам'яна пустеля з глибокими тектонічними розломами. Дроїд швидко наближався до гірського хребта, помітно зруйнованого давньою ерозією та часом. Набравши висоту, апарат активував систему сканування поверхні.

Гори утворювали майже ідеальний суцільний овал із невеликим проломом зі східного боку — неглибоким широким кратером, що залишився, вочевидь, від падіння великого метеорита мільйони років тому.

— Дуже цікаво... — прошепотів Тірігін, змінюючи налаштування чутливості спектрометра.

Рівна, майже дзеркальна базальтова поверхня в центрі овалу виглядала так, ніби її спеціально створили для посадкового поля гігантського космопорту. При цьому високі гори навколо надійно захищали периметр від зовнішніх бур і чудово приховували внутрішній простір від спостереження з орбіти.

Але найголовніше — чорні, зяючі проломи біля самого підніжжя скель. Вони наочно свідчили про те, що під поверхнею є щонайменше порожнини.

Увімкнувши глибинне ехо-сканування, Тірігін від подиву присвиснув. Сканер миттєво показав наявність колосальних печер уже за сотню метрів під планетарною корою. Розгалужена, велетенська мережа підземних гротів ішла вглиб на п'ятсот–шістсот метрів!

«Чудове місце...» — подумав Тірігін і, м'яко змістивши сенсор на пульті, направив розвідника до одного з найширших проломів.

Стіни тунелю, що майже стрімко йшов униз, яскраво блищали в променях прожектора. Це був справжній лід.

— Волога?! Зовсім цікаво...

Тірігін швидко змінював режими сенсорів. Його увагу привернули неймовірні прозорі нарости — небесно-блакитні й глибокі лазурові кристали, немов кришталеві друзи, що густо проростали з розщілин базальтового тунелю.

Дроїд завис на місці, витягнувши маніпулятор і проводячи експрес-аналіз структури.

— Замерзлий кисень! — уголос вигукнув Тірігін. — Неймовірно! Найчистіші пласти!

Сублімація такої кількості твердого кисню могла дати підземним печерам мільярди кубометрів повітря без жодних регенераційних установок!

— Ану ж бо, подивімося, які ще скарби тут є, — азартно прошепотів хлопець, спрямовуючи розвідника далі вглиб тунелю.

Дроїд плавно влетів до гігантської печери з високими нерівними склепіннями, що тягнулася в темряву приблизно на цілий кілометр. Нерівна скельна підлога була повністю вкрита гладеньким льодом, який яскраво відбивав світло прожектора, мов гігантське дзеркало.

За першою печерою йшла ціла анфілада менших порожнин. Стіни й склепіння печер іскрилися від колосальної кількості льоду та пластів лазурового кисню.

Коли дроїд спустився майже на чоТіріста метрів, зв'язок крізь товщу породи почав сильно збоїти й зникати. Розвідник автоматично перейшов в автономний режим, продовжуючи пологий спуск у надра Нереї.

— Тільки б не загубився, залізяко... — з досадою видихнув хлопець, ловлячи плаваючі перешкоди.

Раптом оглядовий екран шолома спалахнув. Зображення миттєво стало ідеально чітким, а всі цифрові перешкоди зникли, ніби дроїд під'єднався до якогось потужного зовнішнього передавача.

Розвідник завис у центрі колосального грота, стіни й підлога якого були суцільно всіяні величезними напівпрозорими наростами, що нагадували гігантські мутні кристали кварцу або порожнисті органні труби.

Але найдивовижніше було всередині. Коли вузький промінь прожектора навели на кристалічну структуру, всередині виразно замерехтіла невідома густа субстанція — напівпрозора, щільна рідина. Створювалося повне враження, що ця субстанція кипить або повільно пульсує в закритому кришталевому коконі, випромінюючи приховану силу.

Дроїд обережно наблизився й випустив маленьку автономну кульку аналізатора.

Яскравий сліпучий спалах на мить повністю осліпив оптичні сенсори дроїда саме тієї миті, коли аналізатор ледь торкнувся поверхні кристалічного наросту! Датчики рівня зовнішньої енергії розвідника миттєво зашкалили й згоріли, а на контрольному екрані схеми дроїда аварійно замиготіли численні пошкодження електроніки.

— Так-так-так, тільки не вимикайся!