Розділ 7

                                                             Розділ 7

— Руто!

Гуркіт у двері був таким сильним, що я аж підскочила. Здавалося, ще трохи — і вони не витримають такого натиску.

— Руто! Відчиняйте!

Мене вирвали зі сну крики та власне ім'я. Я різко розплющила очі й кілька довгих секунд взагалі не розуміла, де знаходжуся. Усе тіло тремтіло, а серце калатало так сильно, ніби ось-ось вирветься з грудей.

Першим поривом було схопитися за місце, куди увігнався кинджал. Рука миттєво опустилася на живіт. Ні крові. Ні рани. Ні самого ножа. Лише тонка тканина сорочки під пальцями.

— Сон... Це був лише сон...

— Руто! Відчиняйте!

І лише тепер я впізнала голос.

Мілена.

Кинувшись до дверей, я заходилася відмикати всі засуви. Руки тремтіли так сильно, що кілька разів я просто не могла втрапити пальцями куди потрібно.

— Ще один замок... Та скільки їх тут...

Нарешті двері відчинилися.

Мілена буквально увірвалася до кімнати.

— Дитино, що сталося? Де болить? Тебе хтось поранив?

На її обличчі я побачила не просто занепокоєння. Це був справжній страх. Страх людини, яка вже встигла уявити найгірше.

— Ні-ні! — швидко випалила я.

— Тоді що сталося? Чому ти кричала?

Вона дивилася на мене такими нажаханими очима, що я сама почала сумніватися, чи це був лише сон.

— Я... певно, щось наснилося...

Навіть не брехня.

Принаймні частково.

Мілена мовчала. Її погляд ковзав по моєму обличчю, плечах, руках. Здавалося, вона шукала рану або будь-яку ознаку того, що я постраждала. Я не знала, що саме вона почула за дверима, але, певно, мого крику було достатньо, щоб налякати навіть її. 

— Вибачте мене, — тихо промовила я, опускаючи очі.

— Все добре. Це ти мене вибач. Я як буря влетіла до твоєї кімнати.

Потім її погляд опустився нижче.

На мою руку.

Я все ще трималася за живіт.

— Чому ти тримаєшся за черево? Болить?

Певно, це залишилося після сну. Бо мені й справді здавалося, що там ще зберігся відголосок того болю.

— Ні. Я завжди так роблю, коли сильно лякаюся.

У цей момент із коридору почувся голос Левка.

— Кхм... кохана, може, ти вже випустиш Руту?

Лише тепер я опустила погляд на свої руки.

Точніше — на руки Мілени.

Її пальці так сильно стискали мої передпліччя, що кісточки побіліли від напруги. І тільки зараз я зрозуміла, чому вони трохи болять.

— Ох, вибач.

Вона одразу відпустила мене, а потім навіть ніяково потерла місця, за які тримала, ніби намагалася прибрати біль, якого сама завдала.

— Нічого страшного, — поспішила заспокоїти її я. Чесно кажучи, це було ніщо в порівнянні з тим, що я відчувала уві сні.

— Кохана, ходімо вже спати, — знову озвався Левко.

Мілена повільно відійшла до дверей. Та вже на порозі озирнулася. У її погляді було щось дивне. Наче вона хотіла захистити мене від усього на світі. Та, на жаль, від мене самої вона захистити не могла.

— Панночко, — наостанок промовив Левко, — я дуже радий, що це був лише сон. Добраніч вам.

У його голосі чулося щире полегшення.

— Добраніч, — тихо відповіла я.

Двері зачинилися.

І лише тоді я зрозуміла одну річ. Хоч як сильно Левко хвилювався, він жодного разу не зайшов до моєї кімнати. Увесь цей час він чекав у коридорі.

Не тому, що йому було байдуже.

А тому, що не хотів налякати мене ще більше.

Коли всі голоси та кроки за дверима нарешті стихли, я зрозуміла, що заснути вже не вдасться. Серце хоч і заспокоїлося, але варто було лише заплющити очі, як переді мною знову поставали той ліс, ті дві постаті й відчуття ножа, що розриває живіт.

До сходу сонця залишалося не так багато часу, тому я вирішила просто перечекати.

Та що це було?

Чому той сон здавався настільки реальним?

Можливо, це знову було видіння?

Тоді хто ті двоє? Чому жінка напала на мене? І де взагалі знаходився той ліс? Я ніколи раніше його не бачила, але водночас усе там здавалося дивно знайомим.

— Так, запитань значно більше, ніж відповідей... — прошепотіла я в темряву.

Я не розуміла, чому ці видіння проявляються саме так. Щоразу вони ставали сильнішими, чіткішими та реальнішими. Якщо раніше це були лише уривки образів, то тепер я відчувала запахи, чула звуки й навіть біль.

Що спричинило таку зміну?

Чому це сталося саме зараз?

Одне запитання народжувало інше, і від того голова йшла обертом.

— От якби дідусь був поруч... — тихо зітхнула я.

Він би точно знав, що робити. Або принаймні зміг би пояснити те, чого не розуміла я.

Я підтягнула коліна до грудей і сперлася підборіддям на них.

Можливо, коли я дістануся кордону, дідусеві люди вже чекатимуть на мене й проведуть до нього. Напевне, він уже чекає десь там і так само рахує дні до нашої зустрічі.

Від цієї думки стало трохи легше.

Уперше за довгий час я дозволила собі повірити, що незабаром знову побачу єдину людину, яка завжди знала відповіді на мої запитання.

Мої роздуми так поглинули мене, що я й не помітила, як світанок застав у тій самій позі, в якій я присіла на край ліжка.

Це навіть трохи вразило мене. Скільки б я не думала, жодної відповіді, яка здалася б бодай трохи правильною, так і не знайшлося.

Та не встигла я підвестися й розім'яти задубілі м'язи, як у двері постукали.

— Руто?

Голос Мілени був напрочуд м'яким.

Підвівшись, я відчинила двері.

— Так?

Господиня заїзду вже була повністю готова до нового робочого дня. Волосся акуратно зібране, сукня без жодної складки, а на обличчі — звичний спокій.

— Там до тебе прийшов Орест.

Мої брови мало не злетіли до волосся.

— Так рано?

— Так. Вартові засинають останні, а прокидаються першими.