Розділ 6

Зеленолісся.

Дідусева карта виявилася напрочуд точною — я без проблем знайшла місто й виїхала просто до головних воріт. Величезна дубова споруда здіймалася над дорогою, а по обидва боки від неї височіли витесані з дерева олені — герб Яровії.

— Гарно… — мимоволі прошепотіла я.

Біля самих воріт стояв невеликий сторожовий пост. Щоправда, “невеликим” він здавався лише поруч із брамою — охоронці там були такі дебелі, що кожен міг би сам правити за ворота.

Я нервово ковтнула й посунула вперед Буцефала, стаючи наступною в черзі.

Обидва вартові окинули мене поглядами так, ніби я вже щось украла.

Закотивши очі, я злізла з коня.

— Мир вам, — пробурмотів один із них, навіть не дивлячись на мене. Радше зі звички, ніж із ввічливості.

— І вам мир, — відповіла я.

— З чим прибули до Зеленолісся?

Судячи з тону, це запитання він ставив сотні разів на день.

— Я подорожній травник.

Охоронець нарешті глянув на мене уважніше.

— Ви? — у його голосі вже чувся сміх.

Я схрестила руки на грудях.

— А що тут такого?

Хотілося відповісти гостріше, але я вчасно прикусила язика. Я більше не вдома.

— Та ви ж молода… І жінка. Точніше — ще дитина.

Дідусь попереджав, що таке буде.

Я пирхнула.

— Борони боги… Хочете, скажу, що у вас зі здоров’ям?

Тепер уже він глянув на мене з відвертою зневагою — так дивляться на жука під підошвою чобота.

— Ну спробуйте, — насмішкувато мовив він.

Як на мене, тут і дивитися особливо не було на що. Я майже певна, що хтось уже казав йому про це раніше.

Та я все одно зробила задумливий вигляд і витримала паузу. Достатньо довгу, щоб позаду почулося невдоволене:

— Та скільки можна?..

Лише тоді я спокійно сказала:

— У вас водянка.

Я не стала пояснювати, чому так вирішила. Судячи з того, як змінилося його обличчя, він і сам усе прекрасно знав.

— Звідки ви знаєте?.. — майже панічно проговорив він.

Я ледь усміхнулася.

— Ну, я все ж таки травниця.

І навіть підморгнула йому.

— То мені можна пройти?

Вартовий швидко кивнув, а тоді невпевнено буркнув товаришеві:

— Пропусти їх.

Я вже хотіла рушити далі, та раптом він обережно вхопив мене за передпліччя. Не грубо. Радше безпорадно.

— Ви знаєте, як це лікувати?

У його очах більше не було зверхності. Лише відчай.

— Так.

Та мені були потрібні трави, інструменти, нормальний огляд і розуміння того, наскільки далеко зайшла хвороба 

— Допоможіть…

І як тут відмовити?

Я важко зітхнула.

— Добре. Але за одну умову.

Він одразу напружився.

— Яку?

— Ви скажете, де тут можна нормально переночувати. І бажано — добре нагодувати мене, коня й пса.

На мить чоловік навіть розгубився, а потім швидко закивав:

— Звичайно! Заїзд «Золота Підкова». Біля центральної площі. Там і стайні хороші, і кухня.

— Чудово. Дякую вам.

Я взяла Буцефала за віжки й уже збиралася рушити вперед, та все ж озирнулася.

— Я пробуду в місті кілька днів. Відпочину — й далі в дорогу. Прийдете туди й запитаєте Руту.

Він здивовано насупився.

— Ру… ту? Як квітку?

Я щиро всміхнулася.

— Це моє ім’я. Бувайте.

Він повільно відпустив мою руку, а я рушила до міста.

І вперше за всю подорож зрозуміла одну просту річ.

Я справді можу допомагати людям.

І, можливо, саме це дозволить мені вижити в цьому світі.

Місто й справді виявилося напрочуд гарним — повністю відповідало своїй назві.

Зеленого тут було так багато, що аж очі розбігалися. Різні відтінки вкривали все довкола: дахи, віконниці, дерева вздовж вулиць і навіть бруківку, між якою пробивалася трава.

Навіть люди тут здавалися іншими. 

Радіснішими. Спокійнішими.

Навіть до мене — забрьоханої в багнюку, потом і дорожній пил — ставилися привітно. Кілька перехожих охоче підказали, як дістатися до «Золотої Підкови».

Назва звучала так, ніби в мене зараз заберуть останні гроші. Але після всього пережитого я таки хотіла хоч трохи виправити своє перше враження від подорожей.

Та коли я нарешті побачила заїзд, то зрозуміла: назва зовсім не відповідала тому, що постало перед очима.

Ні, сам будинок був гарний. Дуже навіть.

Дерев’яна двоповерхова споруда з акуратними віконницями та квітами на підвіконнях більше скидалася на чийсь затишний дім, а не на прихисток для втомлених мандрівників.

Ізсередини тягнуло свіжим хлібом, м’ясом і чимось настільки смачним, що в животі одразу скрутило від голоду.

— Буцефале, стояти. Грайку, сидіти.

Пес слухняно плюхнувся на землю, шалено метляючи хвостом, а Буцефал навіть вуха насторожив, ніби теж зрозумів важливість моменту.

Я глибоко вдихнула й штовхнула двері.

З вулиці заїзд здавався тихим. Усередині ж панував справжній гомін. Майже всі столики були зайняті. Жінки з тацями швидко снували поміж гостей, розносячи їжу, а за прилавком стояв величезний чолов’яга й розливав із діжок щось схоже на медовуху.

Виглядав він так, ніби міг голими руками зігнути підкову.

Чесно кажучи, підходити до нього було трохи страшно. 

Але мені потрібен був сон. І їжа. Нам усім.

Так, ти зможеш.

— М-м-мир вам!.. — трохи невпевнено вимовила я, повторюючи слова вартового. Схоже, тут так віталися.

Чоловік одразу підняв голову й широко всміхнувся.

— І вам мир, юна дівчино! Чого бажаєте?

Його привітний голос зовсім не пасував до грізного вигляду.

— Я… хотіла б зупинитися тут на кілька днів. І якщо можна — прилаштувати коня та собаку у вашій стайні.

— Звичайно!

Він аж засяяв.

— Кохана! У нас новий гість ! Вийдеш?

Із дверей позаду нього вийшла невисока жінка років тридцяти восьми. На тлі свого чоловіка вона здавалася майже мавкою — легкою, тонкою, з дуже світлими очима. Лише дрібні зморшки біля очей видавали її справжній вік.