Розділ 5

Я мчала на Буцефалі крізь густі хащі. Гілля било по плечах, чіплялося за волосся й боляче дряпало шкіру, та несамовиті крики й сміх позаду підганяли нас краще за будь-які віжки. Десь попереду між деревами миготів Грайко, а кров так гупала у вухах, що я ледве чула власне дихання.

— Стій, кому кажу! — долинув позаду голос Данила.

Та озиратися я навіть не намагалася. Увесь погляд тримався тільки за стежку попереду.

Раптом праворуч майнула тінь.

Я різко глянула вбік і вилаялася:

— Чорт...

Майже врівень зі мною мчав один із друзів Данила. Кирило, здається. Їх було п’ятеро, а я одна. Вони росли на полюванні, бійках та дурних змаганнях між собою, поки я товкла трави й училася лікувати людей. Я не вміла битися так, як вони, і чудово це розуміла.

Та не встигла ця думка остаточно добити мене, як кінь Кирила раптом став дибки й дико заіржав на весь ліс. Що саме з’явилося перед ним, я не побачила, але вже за мить хащі прорізав несамовитий крик.

Кирило.

Двоє вершників різко звернули вбік, певно, кинувшись до друга, але Данила це не спинило анітрохи. Він і далі мчав за мною так вперто, ніби світ звузився до однієї лише погоні.

— Буцефале, швидше!

Віжки ляснули його по шиї, й уже за мить мене прошив сором.

— Вибач...

Слова вихопилися самі.

Попереду промайнув знайомий камінь у ярі, слизький від води й укритий темно-зеленим мохом. Стежка звужувалася, а за нею починалася ущелина.

— Давай, Буцефале!

Кінь рвонув уперед і стрибнув. На мить усе завмерло, а тоді копита важко вдарилися об землю вже по інший бік урвища. Ми з Буцефалом перестрибували й ширші розломи, але цього разу навіть у мене серце мало не вискочило з грудей.

Коли я озирнулася, Данило зі своїм останнім поплічником ледве встигли осадити коней. Ще крок — і полетіли б униз.

— Дякувати Богу... — засапано видихнула я.

Він не впав.

— Я до тебе ще доберуся! — заверещав Данило. — І повір, тоді ти точно не втечеш!

Навіть звідси було видно, як важко здіймаються його плечі — чи то від погоні, чи від лютості.

— Так-так, звичайно... — кинула я у відповідь, хоча через збите дихання це прозвучало радше як насмішка.

Данило вже хотів щось додати, коли ліс прорізав ще один крик. Не схожий на переляк чи біль. Так кричать лише тоді, коли бачать власну смерть.

Шкіра на руках одразу вкрилася сиротами. Навіть Буцефал стривожено захропів і почав нервово перебирати копитами. А хлопці на тому боці ущелини зблідли так різко, що це було видно навіть із моєї відстані.

Крик не стихав. За першим одразу пролунав інший — такий самий протяжний, важкий і болючий до ломоти в кістках. А потім усе раптом урвалося тишею.

— Якого дідька там відбувається?.. — вирвалося в мене.

Та питання повисло в повітрі, бо те, що спричинило ці верески, уже рухалося сюди. Точніше — в бік Данила та хлопця, який лишився поруч із ним.

Серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.

Вони помруть. І Данило, і його друг, і навіть їхні коні.

— Данило!

Він не почув. Стояв, втупившись у хащі, які хиталися дедалі ближче.

— Данило! — крикнула я вже щосили.

Він таки сіпнувся й глянув у мій бік. У його очах був тільки страх. Голий, тваринний страх перед чимось неминучим.

— Спускайтесь!

Я різко вказала рукою вниз.

Тут було не лише урвище — трохи збоку ховалася вузька стежка, якою можна було спуститися до річки. Для одного коня, не більше. Перейти ущелину тут неможливо. Хіба далеко вище течією. Але до того місця ще треба дістатися живим.

Спершу Данило взагалі не зрозумів, чого я від нього хочу. Тоді я почала несамовито махати руками в бік прихованої стежки. Навіть Буцефал нервово трусив головою туди ж, ніби теж намагався їх прогнати.

І нарешті до Данила дійшло.

Він щось крикнув своєму товаришеві, і вони рвонули до спуску.

Щойно хлопці зникли за хащами, ліс попереду здригнувся.

А тоді воно вийшло.

— Боже милостивий... що це?..

Воно мало щось вовче. І на цьому схожість закінчувалась. 

Вона була надто велика.

Стояла на задніх лапах майже врівень із молодими деревами. Однією передньою лапою спиралася на стовбур поруч, інша безвольно звисала, ніби була зламана або тяжко поранена.

Чорна шерсть злиплася від крові. Вона стікала з боків, із лап, із величезних ікол, між якими важко виривався хрипкий подих.

Я не могла навіть ворухнутися. Наче все тіло скувало кригою.

Воно дивилося просто на мене.

І не нападало.

Хоча для такої потвори це урвище не стало б перешкодою. Один стрибок — і воно вже тут.

Та звір лише стояв. Важко дихав. Дивився.

А потім повів носом.

Відчув запах.

Запах Данила та його друга.

Повільно звір підійшов до краю урвища  й подивилася вниз, туди, де між камінням шуміла гірська річка й вузькою стежкою спускалися двоє вершників.

Потім знову підняла голову на мене.

Ми дивилися одне одному в очі так довго, що в мене вже починало темніти перед зором.

А тоді звір повільно розвернувся й рушив назад у ліс.

Біля самих дерев він ще раз озирнувся. І лише тоді зник серед густих крон. 

Лише тоді я змогла вдихнути.

— Ми живі... — хрипко прошепотіла я, торкаючись шиї Буцефала.

І тільки тепер зрозуміла дещо дивне.

Мій кінь був надто спокійний.

Наляканий — так. Насторожений — безперечно. Але не так, як реагував на Данила та його друзів.

Наче весь цей час Буцефал знав одну річ.

Нас воно не зачепить.

Звір — чи істота, чи що воно взагалі було — більше не з’являвся. І це тішило мене найбільше.

Ми з Буцефалом так і стояли на місці, ніби боялися навіть поворухнутися. Принаймні я боялася.

Кінь же майже не виказував занепокоєння. Не тупотів копитом, не фиркав, не крутився на місці, як робив завжди, коли нервував. А це було дивно.