Розділ 4

Розділ 4

Від кордону до нас був лише один день шляху.

Дідусь зі своїм старим другом Каспаром гарячково обдумували, що робити далі.

Речей я не збирала — вони вже давно були готові.  Єдине, чим я займалася, — шукала припаси. Сушене м’ясо, воду, яблука. Усе, що довго не зіпсується.

Коли я була повністю споряджена, то ввійшла до дідусевої кімнати навіть не постукавши.

Вони, певно, почули мене, бо водночас замовкли й повернули голови в мій бік.

Трохи розгубившись, я промовила:

— Я готова...

Дідусь випростався над столом, де лежала мапа, підняв одну брову й перевів погляд на торбу, яку, певно, впізнав.

— Та невже?

Він зробив коротку паузу.

— І як це так швидко?

Питання було радше риторичне. Ми достобіса разів говорили про те, чого я прагну, і він завжди відмовляв. Тож відповідь була очевидна.

У відповідь — лише знизання плечима. 

Ні сварки, ні продовження не було. Він тільки розчаровано похитав головою.

— То що мені робити?

Дідусь відповів одразу:

— Іди сідлай коня.

Я здивовано звела брови.

— Одного?

Здавалося, сльози от-от здавлять горло.

— Так. До кордону ти поїдеш сама. Я підготував кілька зіль — розберешся з ними. Вони для твого захисту.

— Це ті?..

Він же забороняв навіть торкатися їх, не те що переносити.

— Так. Але з розумом.

Я кивнула. Часу на запитання майже не лишалося. Тож я побігла до конюшні.

Та позаду почувся тупіт кроків. Ні — біг.

Коли я озирнулася, побачила Каспара.

— Що?

Та не встигла я договорити, як він тицьнув мені в руки меч.

Не великий і не малий — саме під мене, під мій зріст і вагу.

— Ось. Це тобі.

— Але я не вмію ним користуватися...

І це була правда. Такого дідусь мене не вчив.

— Там багато знати не потрібно. Просто рубай — і все.

Він замовк, а тоді додав:

— Він гострий.

Ніби я сама цього не бачила. Він був не просто гострий — він був новий.

— Дякую.

Він уже збирався йти, та я його зупинила:

— Каспаре!

Він обернувся лише наполовину.

— Потурбуйся про дідуся... Будь ласка.

— Добре.

Він знову рушив до будинку, та я кинула йому вслід:

— І бережи ноги.

Він пирхнув і зайшов усередину.

Коня сідлати самій виявилося не так уже й просто. Але я робила, як уміла.

Коли закінчила, до конюшні прийшли Каспар і дідусь.

Останній був понурий.

Я розділяла його почуття. Усвідомлення того, що невідомо, коли ми побачимося знову, краяла серце.

Раніше я хотіла слідувати своїй мрії й вірила, що з часом дідусь пробачить мене та прийме моє рішення.

Та зараз усе це здавалося інакшим.

Не початком дороги.

А прощанням назавжди.

Дідусь підійшов зі згортком в одній руці й зі своєю мапою — в іншій.

— Дідусю... поїдь зі мною...

Він лише похитав головою, не маючи сили відмовити вголос. У куточках його очей виступили сльози.

Він простягнув мені те, що тримав у руках.

— Руто. У цьому згортку подарунок до твого дня народження. Розгорнеш саме в той день. А це...

Він ковтнув клубок у горлі.

— Ну, ти знаєш.

Тремтячими руками я взяла згорток і одразу сховала його в найбезпечніше місце, яке знайшла в торбі.

А мапа...

— Дідусю, це ж твій скарб... Дай мені ту, що ти купив. Я не зможу взяти твою...

Він накрив мою долоню своєю, а другою рукою швидко змахнув сльозу, що зрадницьки покотилася щокою.

— Ні. Я замолоду малював її, щоб передати твоєму...

Він не зміг договорити. Але я й так зрозуміла.

— Тепер вона твоя. Я й так віддав би її тобі на твій двадцять п’ятий день народження. Знав, що ти вдалася в мене — з тією самою божевільною любов’ю до подорожей. І знав, що ти хочеш утекти.

На цих словах він шморгнув носом і ледь усміхнувся.

— Лише для довідки: цього року ти б не втекла. Якби не ця ситуація — сиділа б удома.

Я не витримала й засміялася вголос.

Він знав, що я хотіла зробити. І знав, що не зроблю. І, по правді, тепер я теж так думала.

— Діду...

З усмішкою й легким соромом я додала:

— Так. Певно, ти правий.

Я взяла його подарунки.

Він не витримав і згріб мене у ведмежі обійми — трохи незграбні, але такі рідні. І лише торкнувшись його плеча, я зрозуміла, що весь цей час плакала.

Дивно — плакати й не знати про це.

Він відступив, торкнувся моєї щоки своєю понівеченою працею — і, як я тепер знала, тренуваннями з двома шаблями — рукою й тихо мовив:

— Я ніколи тобі не казав, але ти дуже схожа на матір. Лише очі в тебе батька — мов поле трави на нашому пагорбі в ранковому світлі.

Я схлипнула й знову кинулася йому в обійми.

Ми постояли так ще трохи. Тепер кожна мить із ним важила більше за коштовне каміння.

Коли ми закінчили, Каспар теж вирішив попрощатися.

Він підійшов трохи несміливо, навіть незграбно, і сказав:

— Ми, може, й щойно познайомилися, але ти сильна людина. Що б там не сталося — ми тебе знайдемо. Можеш не хвилюватися.

Прозвучало це майже загрозливо.

— Каспаре... ви мені погрожуєте?

Він усміхнувся, але в його очах щось промайнуло. Щось схоже на давній спогад. Та я не наважилася питати.

Час було вирушати.

Перші кілька хвилин дороги я не озиралася. Боялася.

Боялася, що якщо побачу дідуся востаннє — не зможу поїхати.

Буцефал ішов повільно, ніби й сам відчував мій настрій. А я лише стискала віжки так сильно, що пальці починали боліти.

Лише коли дім остаточно зник за деревами, я зрозуміла одну страшну річ.

Уперше в житті я була зовсім сама.

Попереду був лише ліс і невідомість. 

Вже кілька годин я кралася лісом на своєму коні.