Розділ 3

Додому ми їхали дуже довго й нестерпно нудно.
Я, дідусь і Каспар.

Він прив’язав свого коня до нашого вже порожнього воза, в якому сиділа я, а сам їхав поруч із дідом. Увесь час вони про щось перешіптувалися.

Першу годину я ще намагалася підслухати: витягувала шию, ловила кожен уривок звуку — але марно. Шум лісу, плюскіт річки й скрип коліс глушили їхні голоси.

Тож я покинула цю затію, всілася зручніше й почала розглядати свою торбу, набиту різними «скарбами», що мали знадобитися мені в подорожі.

Коли ми прибули додому, місяць світив у небі, мов маяк. Я й не помітила, як заснула дорогою, тож коли дідусь узявся мене будити, моєму невдоволенню не було меж.

— Руто… прокидайся… — долинало до мене крізь пелену сну.
— Ще кілька митей… та встаю…

Звісно ж, вставати я не збиралася.

— Руточко, золотце, пора прокидатися. Ми вдома.

Та й цього разу він не дочекався від мене жодної відповіді.

Після марних вмовлянь дідусь, певно, зрозумів, що сама я не встану, й змирився. За мить я відчула, як хтось узяв мене на руки й поніс.

Відколи це дідусь став таким дужим?..

Ця думка змусила мене розплющити бодай одне око.

І коли я побачила, що це зовсім не дідусь…

— Чорти б тебе вхопили!

Я різко сіпнулася від переляку, і Каспар упустив мене.

— Ох, Божечки… скільки разів я ще сьогодні гепнуся?..

Каспар одразу присів поруч:

— Ти як? Сильно вдарилася?

Здавалося, він говорив щиро, але по обличчю було видно: ще мить — і розсміється.

— Добре. Це за сьогодні не вперше. І лиш спробуйте засміятися.

Десь неподалік почувся дідусів зойк:

— Ох, Руточко, ну що ж ти так!

Він поспішив до мене й допоміг підвестися.

— Певно, забилася сильно.
— Дідусю, не хвилюйтеся. Сьогодні мені не звикати.

Обтрусившись, я коротко подякувала Каспарові й побігла до будинку. Забігши до своєї кімнати, я з гуркотом зачинила двері.

— Господи… сором який!

Досить того, що він ніс мене на руках, урятував — та ще й бачив це падіння.

— Я ж бачила — він майже сміявся…

Оце перше враження.

Як ти, на милість Божу, збираєшся подорожувати, Руто?..

Ранок почався на диво тихо.

Вийшовши з кімнати, я одразу зрозуміла: вдома лишилася сама. Ні дідуся, ні нового знайомого. Лише кури метушилися подвір’ям, а корова в загоні розривалася ревом, вимагаючи уваги.

На столі лежала записка від діда, видряпана на восковій дощечці:

Буду пізно. Не хвилюйся.

Умившись, я вирішила спершу нагодувати всю живність.

— Можливо, так навіть краще… — пробурмотіла я. — Швидко впораюся й піду планувати втечу.

Після роботи я всілася біля коминка, де сховала торбу.
Перебрала речі: ніж, кресало, онучі, сухарі, запасна сорочка…

— Мапа… — важко зітхнула я. — Без тебе далеко не втечеш.

Я вже хотіла сховати торбу, як надворі почувся тупіт коня.

Я завмерла.

Дідусь так рано не повернувся б.

Швидко запхавши речі під лаву, я визирнула у вікно.

На подвір’я в’їхав Каспар. Сам.

Обличчя напружене, рухи різкі. Він майже зіскочив із коня й озирнувся, наче перевіряв, чи немає сторонніх.

Щось сталося.

Я вийшла надвір раніше, ніж встигла подумати.

— А де дідусь?

— У лісі. Залишайся в хаті.

— Що значить у лісі? Що сталося?

Він рушив до мене, і я помітила темну пляму на його рукаві.

Кров.

— Це не моя, — швидко сказав він. — Іди в дім. Зачини двері.

— Каспаре—

— Зараз же.

І вперше його голос був таким, що сперечатися не хотілося.

Та саме тоді з-за дерев долинув крик.

Людський.

Різкий.

Ще один.

Каспар вилаявся, вихопив шаблю й штовхнув мене до дверей.

— Усередину!

— Та що там?!

Він глянув так, що кров застигла в жилах.

— Вони прийшли раніше, ніж ми думали.

Як тільки двері за мною зачинилися, надворі одразу вибухнув гамір.

Брязкіт зброї. Чужі голоси. А за мить — уривки різних мов, ніби сюди з’їхався пів світу.

Хто всі ці люди?
І чому ця бійня відбувається саме тут — біля нашого дому?

Почувши викрик Каспара, я здригнулася.

— Омеляне! Вона всередині. Не відволікайся!

Дідусь тут.

То що ж там коїться?

Підійти до вікон було надто небезпечно. Сіни здавалися найкращим місцем, щоб сховатися… і водночас щось побачити.

Не довго думаючи, я витягла кляму з дверей і нагнулася до вузької щілини.

Спершу все поле зору затуляла чиясь постать. А тоді я побачила око. Воно дивилося просто на мене — майже впритул.

Усе сталося так швидко, що я з переляку різко засунула кляму назад.

За дверима пролунав несамовитий крик.

Я завмерла.

Певно… влучила просто в око.

Лишень би то не був хтось із наших. Хоч я вже й сама не знала, кого тепер вважати “нашими”.

Та сумніви розвіяв знайомий голос за дверима:

— Моя дівчинка!

Дідусь.

Отже, цього разу я таки нашкодила ворогу.

Набравшись сміливості, я знову витягла кляму й припала до щілини.

Тепер огляд був чистий.

І те, що я побачила, вибило з мене подих.

Мій старенький — хай і дужий — дідусь крутив у руках дві шаблі, мов богатир із давніх переказів. Леза миготіли так швидко, що зливалися в суцільні срібні дуги. Він відкидав нападників удар за ударом, ніби їхня кількість нічого не важила.

Люди, яких він рубав так нещадно, все одно кидалися вперед. Без страху. Без вагань. Наче звірі, осліплені жагою крові.

Та цього разу здобич виявилася їм не по зубах.

Раптовий біль у попереку повернув мене до тями.

Я навіть не помітила, як ноги підкосилися й я гепнулася на підлогу.

— Мій дідусь… — видихнула я. — Отакої…