Розділ 2

Розділ 2

Я заснула дуже швидко — так само раптово, як і прокинулася. День обіцяв бути насиченим: нам потрібно було їхати на торгову площу, а це означало, що ми запряжемо коней і вирушимо возом.

Ранок видався похмурим. Настав сезон дощів, і вчорашнє сонце тепер здавалося майже дивом. Сьогодні ж усе різко змінилося. У лісі такі зміни відчуваються особливо гостро: вологість стоїть у повітрі так щільно, що її можна ніби скуштувати на смак, а прохолода проникає не лише під шкіру — глибше, всередину.

Звуки стихають. Чути лише, як краплі після нічного дощу ще повільно стікають з листя, падають на дерев’яний дах, а звідти — у бочку під кутом стріхи. Запах сирої землі й дощу лоскоче ніс, наповнюючи груди свіжістю.

Я ліниво сповзла з ліжка. Ледь торкнувшись босими ногами підлоги, відчула, як тілом пробігли мурашки.

— Холодно… — пробурмотіла я, обхопивши себе руками, і накинула свитку.

Дідуся в хаті вже не було, але з подвір’я долинало голосне іржання коней — гучніше, ніж зазвичай. Я одразу зрозуміла, де він.

Одягнувшись у довгу лляну сорочку, запаску й свитку, взувши шкіряні чоботи та зав’язавши хустку від дощу, я вийшла на подвір’я. Я добре розуміла, що взуття все одно промокне, а хустка прилипне до волосся від вологи. Але це не псувало настрою — думка про те, що я зможу купити собі щось нове, зігрівала зсередини.

Дідусь помітив мене, коли виводив коней, уже запряжених у віз. На ньому стояли ящики з його глеками, і з кожним рухом вони глухо дзенькали, торкаючись одне одного.

— Дідусю, глечики не розіб’ються? — озвалася я, підійшовши ближче. — Дорога ж крута і звивиста.

Він глянув на віз, потім у бік дороги, ніби в думках проходив кожну яму й поворот.

— Не знаю… — знизав плечима. — Але що вже вдієш?

Я не стала сперечатися. Швидко підбігла до копиці, висмикнула оберемок сіна й повернулася до воза. Почала акуратно вкладати його між глеками, щоб ті не билися одне об одного.

Поки я поралася, дідусь уже виліз на віз і вмостився позаду коней.

— Розумничка, — мовив він із легкою усмішкою. — Так більше шансів довезти товар цілим.

Ми їхали вже досить довго. У звичайний день дорога займала не більше чверті дня, але після дощів її розмило, і доводилося просуватися значно обережніше.

Лише тепер, дивлячись на шлях попереду, я по-справжньому усвідомила, що сталося вночі.

Глибокі ями, розмиті колії, свіжі яри, що розповзлися вздовж дороги… Подекуди дерева лежали просто на узбіччі — вирвані з корінням, ніби хтось із силою вивернув їх із землі.

Я провела поглядом по одному з них, затримавшись на темному, мокрому корінні.

І нічого цього я не чула.

Ні грому.

Ні шуму дощу.

Ні тріску дерев, що валилися в темряві.

Я спала.

Так міцно, що світ міг валитися довкола — а я б цього не помітила.

Десь у далині прокотився грім.

Я підвела голову й подивилася на небо. У нашій місцевості погода змінюється раптово: ще мить тому могло бути сонячно, а вже за хвилину насуваються важкі, чорні хмари. Але цей звук… він був інший. Глибший. Наче розсікав саме небо.

— Буде гроза… — тихо сказала я, більше собі, ніж дідові.

Він нічого не відповів, лише трохи натягнув віжки.

І саме тоді з неба почала сипатися дрібна мжичка — холодна, майже непомітна, але вперта.

Я підставила долоню.

— Це тільки початок… — прошепотіла.

Краплі падали все частіше.

Вітер піднявся раптово, різко хитнувши верхівки дерев обабіч дороги. Коні занервували; один із них смикнув головою, тихо фиркнувши.

І раптом…

дорога попереду ніби попливла.

Глина під колесами почала повільно зсуватися вниз разом із водою, що стікала тонкими струмками.

Віз хитнувся.

— Дідусю! — мій крик потонув у наростаючому гуркоті грози.

Та, здається, він мене почув. Я бачила, як його плечі сіпнулися, як він щось закричав у відповідь — але слова розчинилися в шумі. У вухах раптом загуло, ніби світ віддалився на крок.

— Господи… — видихнула я, стискаючи край воза.

Я сиділа позаду й добре бачила, як праве колесо зісковзнуло вниз, з’їхавши разом із розмоклою землею. Ґрунт під нами продовжував кришитися, повільно сповзаючи вниз.

Тепер нас тримало лише одне колесо.

Коні заржали — різко, злякано, але вперто тягнули вперед. Дід щось безперестанку говорив до них, майже не переводячи подиху. Його голос губився серед грому, але в ньому відчувалася напруга, зосередженість… і страх.

І раптом мені здалося, що світ сповільнився.

Краплі дощу падали повільніше. Земля під возом ніби розповзалася неквапно.

Але сам віз, коні — і я — рухалися, як і раніше: різко, уривчасто, з панікою.

Ремені на упряжі натягнулися до межі. Здавалося, ще мить — і вони тріснуть. А це було єдине, що тримало нас від падіння з кручі просто в бурхливу гірську річку внизу.

Мені мало б бути холодно.

Але повітря здавалося задушливо гарячим. Наче перед бурею все стискалося, нагрівалося зсередини. Я відчула, як по тілу пробіг тремтливий жар.

І я точно знала — це не через погоду.

Я знову перевела погляд на дідуся. Він і далі щось швидко промовляв, не зупиняючись ні на мить. Його губи рухалися напружено, слова губилися в гуркоті грози, але було видно — він не просто заспокоює коней.

І раптом я помітила дивне.

З його тіла здіймався пар.

Спершу я не повірила власним очам, але придивившись, зрозуміла: це не мені здалося. Краплі дощу, торкаючись його шкіри, ніби зникали, випаровувалися просто на очах.

— Що це…? — тихо прошепотіла я, але думка обірвалася.

Віз знову смикнуло.

Я різко обернулася до колеса й побачила, як воно поволі повертається на місце. Земля під ним більше не осипалася так стрімко, ніби щось невидиме втримувало її.

Краєм ока я вловила ще один рух і, повернувши голову, завмерла.