Розділ 1

Прокинувшись під спів птахів і ніжне ранкове сонце, що цілувало мою і без того веснянкувату шкіру, я повільно відкрила очі й одразу ж примружилася від світла.

Вікно було прочинене, і разом із теплим ранком у кімнату долинав свіжий запах води й трав. З подвір’я чувся знайомий шум — плескіт води та тихе бурмотіння.

— Дідусю… ви знову відкрили вікна і фіранки?..

Я навіть не підводилася — знала, що він десь там, надворі.

Він обернувся на мій голос. Його обличчя, пошрамоване часом, було мокрим — він саме вмивався біля бочки з водою.

— Так! Вставай, сонько. Нам потрібно в ліс. Назбираємо трав для настою від безсоння.

Сказавши це, він знову нахилився над водою і заходився вмиватися, голосно розтираючи обличчя долонями.

— Чому так рано? Ще кілька хвилиночок…

Я вже хотіла знову вмоститися на подушці, як раптом на мене хлюпнула холодна вода.

Я здригнулася.

— Господи, діду! Та як так можна?!

Він зайшовся щирим сміхом, зачерпнув ще кухлик і вже замахнувся знову, але я різко підхопилася на ноги.

— Все, все! Я встала!

Ще трохи похитуючись від сну, я попрямувала до сінника, а звідти — на подвір’я.

— Швидше приводь себе до ладу. І гайда до лісу!

Віджавши край сорочки від води, я підійшла до тієї ж діжки.

— Та добре… але в чому такий поспіх?

Набравши в жмені холодної води, я глянула на нього.

— Та Параска, що живе нижче схилом, уночі прибігала. Сама не спить і іншим не дає. Настій, що я їй дав, закінчився, і вона вирішила, що в мене є ще. Дивна жінка… я ж роблю його тільки на прохання.

Я різко обернулася.

— Але ж, дідусю, ти робив їй його минулого тижня! Він же на місяць розрахований. І всі трави в неї є — могла б сама зробити.

Він присів на поріг хати, взяв до рота травинку й, поволі пережовуючи, відповів:

— Е ні. Ми сильніший зробимо. А для нього трав у нас уже нема. Не хочу, щоб вона знову серед ночі через тиждень прибігала.

Я вмилася, витерла обличчя й заплела косу набік, перев’язавши своє руде, трохи кучеряве волосся шкіряною мотузкою.

— Але ж смілива вона… У горах вовки, ведмеді, кабани, а вона вночі прибігла.

Дід виплюнув травинку й повільно підвівся.

— Смілива? Ні. Це не те слово. А от дурна й відчайдушна — так.

Він узяв торбу, серп і відв’язав нашого пса.

— Ходімо. Бо так до вечора збиратимемось.

Я схопила свою торбинку й радісно побігла за ним.

— Я вже позаду!

Вітер ніжно ворушив траву під ногами, коли ми вийшли за межі подвір’я. Ранок іще зберігав нічну сирість: земля дихала прохолодою, а повітря було насичене запахом роси й дикого чебрецю. Пес побіг попереду, легко розтинаючи зарості, ніби знав дорогу краще за нас.

— Дідусю, — тихо озвалася я, переступаючи через сухе гілля, — чому вона не спить? Знову жахіття чи просто безсоння?

Він не відповів одразу. Йшов трохи попереду, обережно відводячи гілки, щоб я могла пройти.

— Розумієш, є спадок, якого не обирають, — нарешті промовив він. — Його можна відкидати, але він усе одно знайде тебе. І якщо не прийняти — він мучитиме. А якщо прийняти, доведеться змиритися з тим, як на тебе дивитимуться люди.

Я замислилася, намагаючись вловити сенс, але його слова лише більше заплутували.

— Що ти маєш на увазі?

Він зупинився, тримаючи в руці гілку, і повільно обернувся, ніби зважуючи, чи варто говорити далі. Я мимоволі нахилила голову, і пасмо, що вибилося з коси, впало мені на обличчя.

— Дідусю?..

Пауза затягнулася, але зрештою він запитав:

— Скажи, ти щось знаєш про віщунок?

Я завмерла від несподіваного питання. Обережно торкнулася листка на найближчій гілці, не зриваючи його.

— Це ті, хто бачать майбутнє?

Він кивнув.

— А як, на твою думку, до них ставляться люди?

Питання було з підтекстом.

— По-різному. Хтось назве святим, інший — одержимим. Усе залежить від того, хто дізнається про дар і як ним користуються.

Дід кивнув знову — стримано, але з ледь помітною гордістю.

— Саме так, онучко. Тому бабця Параска і не хоче приймати свій спадок. Ти не знала її матері та старшої сестри, а я знав. Їх звинуватили в одержимості, піддали вигнанню демона, а згодом стратили. Таке трапляється рідко, але трапляється. Особливо коли на тебе звертає увагу староста: спершу на матір, яка його відкинула, а потім — і на її доньку. Параска ж вижила лише тому, що той староста помер за доволі загадкових обставин.

Він урвався, ніби стримуючи кашель, але так і не дав йому вирватися назовні.

— Який жах… — тихо мовила я, відчуваючи, як болісно стискається щось усередині.

— Так, — погодився він. — Хоч староста й помер, Параска не ризикувала. У їхньому роді ця здібність передавалася з покоління в покоління, і кожна жінка приймала її та допомагала людям. Їх знали й шанували. Але заздрість і страх завжди йдуть поруч.

Він ненадовго замовк.

— Тому Параска вирішила відректися від дару. Казала, що нічого не бачить і не має жодних здібностей. Це підтвердили її батько, бабуся й сусіди, тож новий голова селища залишив її в спокої, і церква більше не втручалася. Надто багато людей стало на її захист. Але це не минуло безслідно — тепер її мучать жахіття. Саме тому вона приходить до мене.

Я уважно подивилася на нього.

— Але ж, дідусю… вона не боялася тобі це розповідати?

Він лише злегка знизав плечима.

— А вона нічого й не казала.

Після цих слів він замовк — різко, ніби відрізав.

— Що ти маєш на увазі?..

Та відповіді я так і не дочекалася.

І саме тоді мене пронизала інша думка.

Загальну історію ще могли пам’ятати ті, хто жив тут раніше. Але деталі…

Звідки їх знає він?

Зібравши всі трави для відвару, ми ще довго блукали лісом, шукаючи ягоди, гриби й корисні рослини — для пахучого мила та ліків на зиму. Хоч літо тільки починалося, а до мого дня народження залишалося ще десять днів, зайвими запаси ніколи не бувають. Тим більше, що я народилася на літнє сонцестояння.