Пролог

Паніка й відчай підступили до самого горла, стискаючи його невидимою рукою.

— Стійте! Ви взяли не ту! — мій крик розірвав повітря, та судді й священники навіть не здригнулися, наче мене не існувало.

І тоді я побачила його.

Того, кому довіряла найбільше.

Він стояв осторонь, тримаючи факел, і чекав. Спокійно, мов це його не стосувалося. Мов це не я стояла прив’язана до стовпа.

Служителі щедро поливали дрова під моїми босими ногами священною олією. Її запах був густим, задушливим, майже солодким — таким, від якого паморочилося в голові.

— Ти… це через тебе…

Слова зірвалися з губ самі, але він не підняв очей.

Натовп ревів, як розбурхане море:

— Спалити відьму!
— Підпалюйте!

— Ні… не треба… будь ласка… я ж вам допомагала… я не відьма… я …

Мій голос ламався і тонув у загальному галасі. Мене більше ніхто не чув — і, здавалось, навіть не намагався почути.

Священник ледь помітно повів рукою.

Цього було достатньо.

Факел торкнувся олії, і вогонь спалахнув миттєво, жадібно хапаючи сухе дерево.

— Боже… ні… Отче наш, що єси на небесах…

Слова молитви плуталися і губилися, не складаючись у щось цілісне.

Перші язики полум’я торкнулися босих ніг, і біль накрив мене одразу — різкий, нестерпний, такий, що не залишає місця ні думкам, ні повітрю.

Я закричала.

Полум’я швидко піднімалося вище, обіймаючи лляну сукню, пожираючи її з голодною жорстокістю. Запах паленої тканини й шкіри змішався в один густий, задушливий дим.

Я смикалася, намагалася вирватися, відступити, втекти — але вогонь уже був усюди.

Світ звузився до болю.

І раптом усе стихло.

Натовп, крики, тріск дерева — все відступило, ніби їх ніколи й не було.

У цій дивній, неприродній тиші я почула голос.

Ніжний. Жіночий. Спокійний настільки, що це лякало більше, ніж полум’я.

— Прийми…

Він не лунав поруч — він був десь глибше, ніж звук, десь під самим болем.

— Прийми вогонь… і він тебе не забере.

Я задихалася, не розуміючи, чи це марення, чи щось інше.

— Прийми. Поглинь. Врятуйся.

Полум’я більше не здавалося хаотичним. Воно ніби чекало.

Я не могла терпіти.

— …добре…

Крик не припинився. Він і далі рвався з грудей, дикий і надломлений.

Але це вже був не зовсім мій голос.