11 розділ

"POV Августин Аой"

Все, що колись здавалося стійким і надійним у моєму внутрішньому світі, починає розпадатися, і це викликає страх перед невідомим.

Занепокоєння повільно перетворюється на тривогу. Я відчуваю безпорадність і відчуття втрати контролю над ситуацією. В моїй голові прокручуються варіанти як вирішити цю ситуацію, але відчуваю, що мені це не під силу.

Поступово починається почуття важкості і печалі. Відчуваю себе пригніченим і безсилим перед обставинами, які виходять з-під мого контролю.

Я навіть не можу сказати коли це все почалось. Коли вона замінила мені повітря? Спогади неначе пелена постають перед очима.

"РОV АВТОР"

*13 років тому*

Маленький хлопчина з темними волоссям стояв на середині майданчика, оточений грубими насмішками і загрозливими поглядами інших дітей. Його серце билося так швидко, що він майже чув, як воно стукає у вухах. Він відчував страх, але в той же час відчував і обурення – чому вони його так ображають? Він не робив їм нічогого поганого.

-Хто тобі дозволив тут гуляти? Це мій майданчик! – злобно заявив один з хлопчаків, що стояв перед ним. Його слова висіли в повітрі, насичені агресією та погрозою.

Маленький хлопчик відчув, як його руки починають тремтіти. Він хотів втекти, але ноги не слухалися. Замість цього, він відчув, як його горло стискається від сліз та невпевненості.

-Я… Я тут… нікому не заважаю,- – прошепотів він, стараючись зібрати всю свою сміливість.

-Ти думаєш, що ти можеш робити те, що хочеш? Ти помилився- – заявив інший хлопчина, підкреслюючи свої слова ударом кулака у долоню.

Ще один хлопчак підкреслив свою позицію: -Таким як ти тут не місце!

Маленький хлопчина мовчав, не знаючи, що відповісти. Його серце все ще билося так швидко, що він майже не міг дихати. Але потім, усередині його, з'явилася іскорка рішучості. Він підняв голову і подивився на хлопчаків.

-Можливо, це ваш майданчик, але це не означає, що ви можете грати в тиранів.– сказав він з впевненістю в голосі.

Хлопчаки здивовано подивилися на нього. Їхнє обурення здавалося трохи заслабке перед цими несподіваними словами.

-Ти краще мав би зникнути, поки тобі ще щось залишилося,- – загрожував один з них, але його голос вже не був таким впевненим.

Маленький хлопчина відчув, що його коліна досі тремтять, але тепер він знає, що він не може просто так здатися. Хоча його серце все ще билося швидко, він стояв міцно, готовий встояти за свої права і своє місце на цьому майданчику.

Сонце вже спускалося за обрій, надаючи майже магічну ауру грізному майданчику. Група хлопчаків стояла навколо маленького хлопчика зі сльозами на очах, готові продовжити своє знущання. Вони відчували себе майстрами ситуації, поки раптом різкий голос дівчинки не  розрізав тишу.

- Агов, що ви тут влаштовуєте? – її слова враз перервали потік знущань. Усі обернулися, здивовані, деякі навіть трохи залякані. Дівчинка стояла там, з руками на боках, вираженням рішучості на обличчі.

- Якщо не припините, я все розповім великій Пані, й тоді у вас будуть непереливки, – додала вона, підкреслюючи свої слова серйозним тоном.

Ці слова змусили групу хлопчаків охолонути і розійтися, як туман перед сонячними променями. Тоді дівчинка звернулася до маленького хлопчика, що все ще тримався на межі сліз.

-А ти повинен бути сміливішим,- – сказала вона лагідно, підходячи ближче. – Моя мама каже, що ніхто не повинен бачити твої емоції.

Маленький хлопчик здивовано поглянув на неї. У її очах була співчутливість і розуміння, яких він не очікував побачити. Його серце знову почало відчувати тепло, незважаючи на холодну атмосферу навколо. І в цей момент він зрозумів, що не самотній, що є люди, які будуть підтримувати його в будь-яку мить.

*10 років тому*

У кімнаті було тихо, лише шорсткий звук сторінок, які переверталися, лунаючи відкликом до напруженого мовчання. Аві сидів за столом, поглиблено занурений у свої навчальні посібники, вивчаючи кожну сторінку з увагою, яка йому була властива. Луна стояла під вікном, дивлячись на свого друга з хвилюванням, яке не вдалося приховати.

-Аві, ти знову за своє. Відірвись ти уже від того навчання,- – сказала вона, намагаючись привернути його увагу.

-Не можу, – відповів він коротко, не піднімаючи погляду з книги.

-Чому? – запитала Луна, відчуваючи невизначене почуття турботи.

-Якщо я не вчитимусь старанно, то не зможу бути поруч з тобою і захищати тебе,- – відповів він, у якого звучала впевненість.

-Захищати мене? Але поки виходить навпаки,– зауважила Луна, виражаючи своє подивлення.

-Луна, моя квітко, колись я стану успішним і стану гідним, щоб одружитись з тобою,- – сказав він, піднімаючи голову і дивлячись їй прямо в очі.

-Аві, але нам по 10 років, яке одруження? – вона подивилася на нього з плутаниною в очах, не знаючи, як відреагувати на його слова.

Їх розмова залишила в кімнаті атмосферу незвичайної тиші, яка нагадувала про майбутнє, що, можливо, навіть вони не змогли передбачити.

*8 років тому*

В хвилях болю і розпачу, що заполонили кімнату, сльози лились з очей дівчини, розбиваючи тиху тишу, яка звисала в повітрі як туман. Її обличчя затягнуте скорботою, яка виливалась через кожен краплину.