10 розділ

Я відчуваю, що вже не розумію, яким чином все це сталося. Ймовірно, це трапилось поступово, але я лише зараз стала усвідомлювати цей факт. Містер Гіз, стоячи перед аудиторією, намагався пояснити нову тему лекції, але його слова плуталися у моїх думках, які вже були далеко від навчання.

Мабуть, за дуже короткий період часу відбулось надто багато змін. Невже це завжди  було так, і я просто тепер змогла помітити це? Можливо, в мене довго не було часу зупинитися і задуматися над подіями, або ж ці події розгорталися так стрімко, що я не встигала вловити кожен момент.

Мій розум був зайнятий несподіваними враженнями, які виникали від цих змін. Можливо, я тепер більш уважно сприймаю світ навколо себе, і тому ті події, які раніше залишалися непоміченими, стали видимими.

Лише одне я можу сказати впевнено – те, що тепер у моєму житті відбувається щось серйозне, значиме... Можливо, це те, що я завжди шукала, або ж це просто новий етап у моєму розвитку. Але навіть якщо я не розумію всіх деталей, я готова прийняти цю зміну і дати їй можливість розкритися переді мною. Хто знає, можливо, саме ця невизначеність робить все цікавішим та вартим уваги.

З думок мене раптово вирвав Мікаєль. Його обличчя знаходилося всього в кількох сантиметрах від мого, руйнуючи між нами будь-які можливі бар'єри. Моє серце пропустило удар, коли я усвідомила, що залишилися лише ми двоє в аудиторії.

Він стояв, випромінюючи енергію, яка зачаровувала і піднімала адреналін у моїй крові. Його очі світилися від внутрішнього вогнища, неначе вони віддзеркалювали мої власні таємниці. Мікаєль, завжди загадковий і привабливий.

Моя думка блукала, спробуючи знайти слова, але вони застрягли десь між моїми губами, не здатні вибратися на волю. Час зупинився, і ми стояли там, поруч, в цій неповторній і дивовижній тиші.

У цьому моменті, в аудиторії залишилися лише ми – двоє, віддані таємницям і почуттям, що плекалися всередині наших душ. Нічого більше не було важливим, крім цього безмежного почуття присутності один для одного.

Не знаю чому, але мене постійно тягне до Мікаєля. Він, здається, є тим магнітом, що притягує мої думки та почуття навіть у тих моментах, коли я намагаюся відвернутися від цієї привабливої сили.

Кожен його крок, кожен погляд, запам'ятовується в моїй пам'яті, як чарівний відблиск, що миттєво пориває у мені внутрішню емоційну бурю. Його присутність стає невіддільною частиною мого світу, і я не можу уникнути цього відчуття магнітної привабливості.

Можливо, це його таємничість, загадковий погляд або просто та особлива харизма, що виходить із його кожного руху. Або можливо, це той непередбачуваний елемент, який завжди приносить щось нове, заставляючи мене бажати більше.

І хоча я не можу визначити саме те, що приводить мене до Мікаєля, я відчуваю, що це не щось, що можна легко пояснити. Це просто відчуття, невловиме та незрозуміле, але таке, що дарує життєвий смак моєму щоденному існуванню. Так чи інакше, ця тяга стає неодмінною частиною мого життя, яку я готова вивчати і розкривати, без обмежень і питань.

- Про що так серйозно задумалась? - Голос чоловіка пролунав як оаза в тихій пустелі. У його очах сліди переживань, але  вираз рішучості, яка відбивалася в його словах

- Про все й одночасно ніпрощо - сухо відповіла я.

Такий стан між сном і реальністю, між проблемами і надіями, віддзеркалював мій внутрішній конфлікт та потребу відповіді на питання, яке так і лунало в моїх думках: "Чи є в справжньому світі вихід з цієї петлі? Яка з кожним днем затягується все більше"

- Ти коли-небудь вбивала? - його слова проникли крізь мої думки, розігнавши їх у кризі спогадів і роздумів. Я відчула, як це питання вразило мене, як відгомін минулого, який я намагалася забути.

Та відповіді не було. Мовчання звисало у повітрі, важке і неврегульоване. У цьому запитанні було щось маскувальне, щось, що розтягувало час і тягло мене в ще більші роздуми.

Можливо, відповідь на це запитання могла б розкрити багато про мене. Але моє серце було зачинено для цього обговорення. Я знала, що відповідь не змінить моєї ситуації, не виправить помилок минулого. Тож я просто мовчала, дозволяючи грому слів відпочити у повітрі, доки мій внутрішній світ  знову не стане впорядкованим.

У світі, де влада та вплив клану Фенікса базувалися на потоці крові, бути відмінним було важко. Кожен член клану знаходився під тиском, щоб підтвердити свою вірність і силу через акти насильства та підкорення.

Та що ж робити, якщо ти не можеш задовольнити бажання клану Фенікса? Це питання залишалося без відповіді. Можливо, мені доведеться покинути клан, ризикнувши власним життям. А можливо, я знайду спосіб примирити свої ідеали з вимогами клану, створивши щось нове, що не буде базуватися на крові й насильстві.

Так чи інакше, я знала, що мій шлях буде складним і небезпечним, але мої прагнення до миру і спокою були сильнішими, ніж будь-який страх чи влада.

Я вийшла з аудиторії, і відразу відчула, як щось змінюється всередині мене. Мої кроки були важкими, наче я витратила всю енергію на те, щоб просто дійти до виходу. Погляд відображався у відблиску скла вікон, і я побачила своє обличчя, як воно перетворюється на втому й спустошення. 

Тіло моє стало важким, мов час уповільнився, а думки блукали, згублені у глибинах власних мрій і переживань. Я відчула, як моя душа віддаляється від реальності, наче піддавалася дії якогось невидимого тягаря.

Вийшовши на вулицю, я відчула, що стаю такою, ніби привид. Моє існування перестало бути чітко визначеним, як буденне, живе. Ця відчуженість від світу, цей втрачений контакт із собою і навколишнім світом, все це змінило мене. Я була як спустошена тінь, не належала ні живим, ні мертвим. 

І в цьому стані я тільки здогадувалася, що щось глибоко змінилося всередині мене, але я ще не знала, як повернутися до себе, як знайти той запропонований шлях між світами спокою і гармонії.