6 розділ

POV Автор

*10 років тому*

Маленька дівчинка із великим захопленням гралася в осінньому парку, де вже сповна завітали перші промені золотистого сонця. Щойно опале листя, наче ковдрою, застилало землю, утворюючи м'яку і колоритну підстилку під кроками дівчинки.

Її руки витягнуті в сторони, немов вітрила корабля, коли вона бігала та розкидала листя навколо. Крихка осіння мелодія летіла в повітрі, супроводжуючи її безтурботні гойдалки серед золотого лісу. Листя хрустіло під її ніжками, додаючи веселий звуковий акомпанемент до цього танцю з природою.

Прекрасний парк, який ще недавно був наповнений гомоном відвідувачів та густим зеленим листям, тепер виглядав порожнім. Дерева стояли велично, обтяжені останніми залишками листя, що декорували їхні гілки як природні прикраси. Передмістя осіннього саду занурювалися в атмосферу спокою, але водночас і ностальгії за теплим літнім періодом.

Маленька дівчинка, занурена у свій світ гри з листям, створювала власний казковий момент, віддзеркаленням якого були барвисті плями на її одязі і посмішці на її обличчі. Листя віддавало запах осіннього повітря, запах сухого деревного тепла, яке вже відчувало в собі магію наближаючої зими.

- Ти тут одна? - прозвучало обережне питання від хлопчика п'ятнадцяти років, який, схилившись над дівчинкою, дивився на неї з м'якістю і ласкою в очах. Його вираз віддавав турботу та непримушену доброзичливість.

Дівчинка, зупинивши свою гру з листям, підняла голову і зустріла його погляд. В її очах відбивалася допитливість і лагідність. Вона відчула тепло його словесного обійму в цьому осінньому парку, де залишалася тільки вона та хлопчик, загублені у магії золотого листя.

- Ой точно, я гуляла з Лукою, але він десь подівся. Я хотіла його знайти, але тут такі красиві листочки, - з веселим збентеженням пояснила дівчинка, протягуючи юнакові оранжево-золотистий букет із листочків.

- Для мене? - здивовано відповів юнак, приймаючи несподіваний подарунок.

- Дядько сказав, що якщо тобі сподобається хтось, з ким ти ніколи не зустрінешся, в такому випадку йому потрібно щось подарувати. А ці листочки такі ж гарні, як ти, - пояснила дівчинка, щасливо посміхаючись. Листочки, мов яскрава осіння палітра, додали чарівності миті.. У юнака в очах блищала вдячність за несподіваний, але чудовий символ невідомого їй світу.

- Справді?  - прошептав юнак, обережно взявши з рук дівчинки букет. Він підніс його до обличчя, роздивляючись кожен міліметр листочка. У цей момент, серце юнака затукало швидше, а його увага була повністю захоплена красою тих невеличких осінніх шедеврів.

Раптом на його душі стало тепло і затишно, як яскравий промінь сонця, що пробивається крізь осінні хмари. Той морок, що оповив його душу, розійшовся від світла, яке випромінювала дівчинка. В очах юнака відбивалося не лише визнання краси листочків, але і внутрішньої краси та світла, яке вона несла в собі.

В цей момент юнак розумів, що це сонечко зникне так само раптово, як і з'явилось, але його серце заповнилося вірою, що краса цього миття залишиться в його пам'яті, залишаючи слід світла в його душі.

- Давай пошукаємо цього твого Лукаса.

- Не потрібно

- чому? він напевно хвилюється за тебе.

- Якщо він мене не знайде, дядько йому цього не пробачить.

- Давай тоді я побуду з тобою поки він на не знайде. Хто цей дядько про якого ти постійно говориш?

- Він намагається стати для мене татом, але мій тато помер. Хіба у мене може бути ще один тато? - дівчинка виражає свої думки, вклавши в слова всю свою невизначеність та дитячу логіку.

-  Він новий чоловік твоєї мами? - цікавиться юнак.

- Ні, мама зараз зайнята, але вона обов'язково мене забере додому, - відповідає дівчинка, виражаючи віру в те, що, незважаючи на всі труднощі, сім'я залишається її основною опорою. Образ дядька, як нового тата, викликає у неї суміш почуттів, і її розповідь віддзеркалює складність дитячого сприйняття світу дорослих.

-  Ось ти де. Я ж сказав тобі не тікати, - промовив хлопець, виглядаючи втомленим і збентеженим. Його слова були ледь вимовлені, свідчачи про те, що він уже давно пробігав. Його вигляд і підходження свідчили про те, що пошукова ситуація була напруженою і несподіваною.

- А ти іще хто такий?  - запитав він, обертаючись до незнайомого  для себе хлопця.

- Тобі пощастило, що я перший знайшов її, а не якийсь хворий на голову, - відповів юнак, виражаючи злість і відчуття захисту. Його слова пролунали в повітрі, залишаючи після себе відчуття напруженості і невизначеності у цій несподіваній зустрічі.

********************************************************************************************************************

POV Мікаель (містер Гіз)

*наші дні*

Я сидів на широкому дивані, в глибині якого втонули мої думки. Кімнату освітлювало лише місячне сяйво, яке проникало через тоненькі штори і розливалося по великій кімнаті, створюючи темний, загадковий амбіанс. Алкоголь, що стояв на столі переді мною, віддзеркалював тіні місячного світла, а його запах висів у повітрі, отуманюючи мій розум.

За вікном ледь слухався світанок, і кожен келих здавався своєрідним ворожбитством, що виганяло прозаїчну реальність на другий план. Мої думки пливли безпорадно в алкогольному тумані, стираючи межі між реальністю і фантазією.

Так, той вечір став відомим не за своєю ясністю, а за хмарами непевності, що закутували мій розум. Сидячи в цьому місячному напівсвіті, я відчував, як алкоголь плавно перетікає в спокій, а кімната поглиблюється у таємничості свого нічного обличчя.

Мій погляд був прикутий до невеличкого букету оранжево-золотистих листочків, який я тримав у руках. Їхня ніжність і витонченість вражали, неначе кожен листочок був дрібним скарбом природи. Колись я настільки боявся, що вони зламаються, що навіть залакував.