5 розділ

Я сиджу на підвіконні, задумливо дивлячись на нічне небо. Мої думки кружляють навколо вчорашнього вечора, коли я вперше в житті поцілувалася з хлопцем. Згадую його дотик, його очі, його усмішку. Мої щоки червоніють, а в грудях тріпотить серце.
Я ніколи не відчувала нічого подібного. Цей поцілунок був таким ніжним, таким солодким, таким... досконалим. Він розбудив у мені нові почуття, яких я раніше не знала.  
Раптом хтось зателефонував, а рингтон виривав мене з думок. На дисплеї висвітлилося «Аві». Піднявши слухавку, одразу почула його невдоволений голос.
- Квітко моя кохана, а розкажи мені, будь ласка, куди ти влізла?
- Я просто хотіла знайти більше інформації, а ще трішечки попрацювати під прикриттям.
- Луно, я дам тобі мудру і навіть безкоштовну пораду: ця робота не сумісна з сім’єю та друзями - це самотній шлях до мети. Найкраще він підходить замкнутим людям, а ти, моя люба, до них не належиш. Якщо потрібно грати, виріши три речі спочатку: правила, ставки та час, щоб вийти з гри.
- Про що ти?
- З’ясуй спочатку правила гри, у яку влізла, що стоїть на кону і вдалий час, щоб вийти з гри. Бажано живою!
Останні два слова Аві прокричав, що мені аж довелось прибрати телефон від вуха.
- Аві, у мене все під контролем. Тобі не варто хвилюватись.
- Скільки ти взагалі їм розкрила інформації? 
- Ти мене приб’єш.
- Луно, скільки?! 
- Небагато. Лише те, що я «Нічна квітка», те, що мене виховував Головний радник, також про передавач знають. Думають, що я буду їм допомагати скинути чинного главу клану і Головного радника. 
- Луно-Луно, потрібно більше язик за зубами тримати. Пан Авелій, звісно, заплющить очі на це, але коли почує що ти його ненавидиш, серце не витримає. Він же обожнює тебе. 
- Знаю. Сподіваюсь, я зможу владнати цей момент.
- Гаразд. Так хто там за всім стоїть?
- Сім’я Мароу, але мені здається є ще хтось. 
- Будь обережна. Я хвилююсь за тебе.
- Знаю… знаю.

Ми з Майклом сиділи у їдальні університету. Його засмучене обличчя вражало своєю безтурботністю, немов хмари накопичилися над його душею, готові пролити дощ суму. Він мовчав, глибоко поглиблений у думки, а його погляд застиг у віддалі, немов відшукавав відповіді на нерозв'язані питання. У повітрі відчувалася напруженість: здавалося, що кожен наступний момент може стати причиною його сліз. 
- Пам’ятаєш, я згадував про дівчину, яка мені подобається?
- Звісно, ти навіть пірсинг вирішив зробити через неї.
- Схоже, дарма зробив.
- А? невже її знову щось не влаштовує?
- Не зовсім. Вона сказала, що я не в її смаку.
Його погляд був затуманений, а вираз обличчя віддавав глибокі розчарованість і пригнічення. За його словами лунало розпачливе усвідомлення того, що йому довелося зіткнутися з відмовою від дівчини, яка заволоділа його серцем. Хлопець почав розповідати про свої почуття, про те, як він віддавав частину свого серця, сподіваючись на взаємність, але виявив тільки пустоту. Його слова були сповнені розчаруванням і невірою у себе. Кожне речення було сповнене гіркотою невдачі, яка вирвалася назовні, наче відкрита рана.
- Значить, у неї поганий смак.
- Думаєш?
- Упевнена.
- Пробач, Луно, але нам не судилось бути разом.
- Ти дурень, я ж не про це. Взагалі, якщо хтось не хоче приймати тебе таким, який ти є, то ця людина тобі не потрібна.
- Схоже, ти права. Ну гаразд, не все так погано: з цим пірсингом у мене з’явилось більше шанувальниць. До речі, між тобою і містером Гізом щось сталось?
- Ні, а що?
- Та просто раніше він зʼявлявся всюди, де є ти, а зараз навіть не видно його. 
- Не звертай на це уваги. Мені от що цікаво… - я не встигла договорити, як мене перебила якась чорнява дівчина, що виглядала надмірною і зухвалою. 
- Хіба ви не можете одягнутися нормально? Це вже занадто! Цей ваш стиль просто жахливий, – заявила вона. Її висловлення звучало, як вибух, що зруйнував тиху атмосферу зустрічі. А слова принесли в собі частинку обурення і невдоволення, викликаючи напруження в повітрі.
А це вже було занадто самовпевнено. Я, звичайно, розумію, що ми з Майклом сильно відрізняємось від усіх інших тут. Хоч в університеті й не має дрес-коду, але всі одягаються у діловому стилі. На мені був чорний топ, такого ж кольору штани, сіра легка вітровка й білі кросівки. На голові була ґулька, яка майже розкидалася. На Майклі ж була чорно-біла футболка з якимось малюнком, червоно-чорна сорочка, напоясна сумка, чорні рвані джинси і червоні кросівки. 
- Вибачте, якщо мій стиль не відповідає вашим очікуванням, але я вірю в те, що кожен має право на самовираження. Ми всі різні і це робить наш світ цікавішим, – голос Майкла був холодним і суворим.
Схоже, що зараз розпочнеться щось цікаве.
- Ох, навіть не думала, що такі, як ти, вміють так красиво говорити.
- Такі, як хто?
- Жебраки, що навіть одягу нормального купити не можуть. На якому секонд-хенді взяв?
- А тобі адресу сказати?
- Не порівнюй нас: я дочка власника великої компанії в Міжоу, а ти хто?
- Луно, як тобі ідея скинутись і купити цю фірму? – слова Майкла провучали з насмішкою. Здавалось, він хотів показати, що, якщо просто захоче, він зможе з легкістю купити фірму її батька.
- Навіщо воно тобі? Я, звісно, не проти, але сміттям я не займаюсь.
- Сміттям?
- А ти не знав? Її батьки промишляють переробкою сміття, але це не єдина їхня справа.
- Хах, а це весело.
- Та пішли ви двоє. Я ще покажу вам, – обличчя незнайомки було насичене виразом визначеності, а очі спалахували викликом. Ми, здивовані і трошки збентежені, обмінялися поглядами, не зовсім розуміючи, що відбувається.
- Щось якось нудно - з’ясуй, хто це така.
- Я сподівався, що її на довше вистачить. Однак, думаю, ми іще з нею зустрінемось і це буде лише питанням часу.
- Зважаючи на те, яка вона, це буде дуже і дуже скоро…

Вечірнє світло лампи ніжно освітлює кімнату, атмосферу якої наповнює спокій і тепло. Звільнившись від турбот та шуму зовнішнього світу, я вирішила провести спокійний вечір, сидячи на затишному підвіконні.
Я зручно розташувалася на м'якому підвіконні, укутана в теплий плед, що ніжно обіймає мої плечі. У руці чашка гарячого ароматного чаю, яку я тримала в руках, відчуваючи приємне тепло керамічної посудини.
За вікном темрява взяла своє, але світло вуличних ліхтарів і відблиски крапель дощу створюють неповторний романтичний настрій. Краплі дощу рівномірно танцюють на склі вікна, нагадуючи музичний акомпанемент до ніжного шелесту дощу.
Глибоко вдихнувши аромат чаю, спостерігаю, як світло вуличних ліхтарів грає на вологих тротуарах. Теплий плед та гарячий чай вирують в гармонії з прохолодою за вікном, створюючи затишне пристановище в цей дощовий вечір.
Я задумливо дивиться на зовнішній світ, втрачаючись у своїх думках, і відчуваю, як спокій поступово застигає в моєму серці. Це той момент, коли час повільно тече, а сприйняття світу змінюється, занурюючи мене у власний маленький острів спокою в серці дощового вечора.
Як часто ви думаєте, що щось у вашому житті пішло не за планом? Як часто ви звертаєте увагу на людей навколо? Хтось переживає зраду, а хтось в цей момент вперше цілує  своє кохання, хтось плаче, а хтось сміється, хтось не вірить у диво, а хтось радіє життю. На землі вісім мільярдів людей і всі вони в цю секунду переживають різні емоції та події. Життя прекрасне, але я давно втратила його. Я жива фізично, проте мертва в середині. 
У моєму житті було багато всього. У мене є безліч причин, щоб радіти життю. Однак я постійно відчуваю якусь порожнечу, ніби мені чогось не вистачає. Але я не можу зрозуміти: чого саме? Не знаю, коли точно це все почалось. Можливо, це було з самого народження. Перед очима знову промайнув спогад того поцілунку з містером Гізом. Усі ті почуття… вони ніби п’янили. Невже я починаю закохуватись? Думаю, це потрібно перевірити, але як? Можливо, якщо я іще раз його поцілую, зможу більше зрозуміти. Стоп! Про що я взагалі думаю? Як-не-як він мій викладач, навіть якщо ми пов’язані спільною справою. Буде набагато краще, якщо в нас будуть просто ділові стосунки. Тим більше, якщо глава клану Фенікса, а ще гірше Головний радник, дізнаються, що він мені подобається (навіть, якщо я й не впевнена у цьому), у кращому випадку просто уб’ють його. 
Постійно, коли мені починав хтось хоч трішечки подобатись, Головний радник робив так, що вони зникали з мого життя. Комусь він погрожував, а комусь давав гроші. Він досі вважає, що я маленька дівчинка, яка постійно прагне його захисту. Дівчинка, яка не здатна вижити самостійно. Пан Авелій не довіряє нікому. Оскільки, я росла на його очах і ніколи не обманювала, він навіть не сумнівається в моїх словах. Гадаю, якщо я скажу, що трава синя він змусить всіх повірити у це. Коли я почала товаришувати з Аві, він сильно ревнував і навіть зараз продовжує ревнувати. Можна сказати, що саме через це вони й не мають змоги знайти спільної мови. 
Пам’ятаю, коли Авелій дізнався, що Аві майже живе у мене, то влаштував такий скандал… Він аж голос зірвав криком. Я навіть трохи сумую за їхніми перепалками. Скоро Головний радик влаштовує вечірку, на якій я повинна бути. Також повинен приїхати й Август. Більш за все, що мама також буде там. Стільки років пройшло, а я досі не розумію: чому вона так вчинила зі мною?
Коли я була маленька, вона постійно казала, щось в дусі: «Було б набагато краще не народжувати тебе».