Народжена сонцем

Єдиноріг скоса поглянув бузковим оком, плюнув веселкою та зірвався з місця із швидкістю спорткара і пилюкою як за чумацьким возом. До селища було не більше километра. Доведеться пішки. По серпневоі спеці. Але «палити контору» було зарано, спочатку варто було ближче познайомитися з мешканцями поселення, де так необачливо мій прадідусь побудував дім. Чому необачливо? Тому що в цей кінець географії досі не ходить жоден транспорт. Покриття мобільних операторів чарівним чином закінчується задовго до околиці, наче поглинається чорною дірою, а слово «інтернет-провайдер» вважається лайкою. 

Будинок зовні виглядав як усі покинуті домівки. Лише город занедбан якось художньо. Наче ці будяки ростуть лише для того, щоб замилити око. А якщо придивитися, то засілля зайвої рослинності не спостерігалося. Дивно. Але спочатку будинок. 

Та-а-ак.. домовика тут що, немає? Можливо, здичавів або хтось з сусідів переманив. Нестрашно. Електроники тут ніколи й не було, тому…Пічка побурчала, радше для проформи, й із задоволенням розпалила дрова та заходилася готувати. Відро, ганчірка та мітла знайшлися в коморі й одразу були відряджені під моє керівництво. Я натхненно наводила порядок – мені ж тут, як мінімум, пару ночей доведеться провести, поки спадщину оформлю. Бо ледве мені виповнилося 18, мою поштову скриньку почали бомбардувати юридичними листами з цікавими пропозиціями. Й не тільки від людей.

Я захопилася диригуванням помічниками й не одразу помітила розчавлене в млинець, спотворене склом вікна, чиєсь обличчя. Ну ось й нечиста сила завітала. Певно, знайомитися. Я відчинила вікно і гучно запросила: «Заходьте!».

Постать відскочила в бік дороги і виявилася сусідкою.

– Відьма!! – перелякано заволала бабця. 

– Дякую, – скромно опустила очі додолу я: завжди приємно, коли тебе визнають фахівцем.

Сусідка поплювала за ліве плече й дала драла.

– Що, навіть чаю не поп'єте? – навздогін чемно поцікавилася я.

– А мене це стосується? – почувся голос з чагарника.

Я вивалилася з вікна майже по коліна і тільки тоді побачила незабудькові оченята чудернацького створіннячка. Зелене трав'янисте волосся, шкіра як в жовтій картоплі, міцні гострі нігті на руках і ногах.

– Давно ти тут? – запитала я.

– Тут? Та все життя – розвів руками малюк, і поглянувши на брудні кігтики, швидко заховав їх за спину. А на мій питальний погляд додав:

– Городній я, чула про таких? – запитала істотка, – от й я не чув. Але ж я є. Мабуть останній, як мамонт.

– Ні, не чула: я ж «дитина асфальту». А чому як мамонт? 

– Ну-у.. звучить гарно й велично. Науково! – підняв вказівний палець городній, – Гадаєш, якщо на землі працюю, то й дурнуватий, без освіти? А от й ні! Я тобі кожну рослинку можу латинською назвати, ось!

Він гордовито випнув груди й шарпнув босою волохатою ніжкою. Потім схаменувся й чемно запитав:

– То на чай мені можна?

За городнім поступово потягнулися інші. В єдіной кімнатці стало велелюдно. Нарешті місцевий домовик (таки він тут був!) промовив: 

– Ну от, тепер всі в наявності.

І наче спростовуючи його висновок, в двері знов постукали. На запрошення ніхто не відповів й не увійшов. Дивно, адже чарівні істоти не потребують додаткової допомоги, щоб потрапити в приміщення. Довелося самотужки йти відкривати.

На порозі стояв..хтось в білому смокінгу з червоною краваткою-метеликом й доволі пом'ятим капелюхом, в котрому ледве вгадувався циліндр.

– Хто ти? – роздивляючись цікаве створіння, запитала я, пропускаючи його в середину хати.

– А я знаю? Зазвичай ти уві сні звеш мене хтось, – знизав плечима..Хтось

– А! Це ж ти наче замість лелеки працюєш, правильно?

– Неправильно! Їм аби розтикати немовлят, а мені потім виправляти.

– Ну добре, а до мене ти з якої справою?

– Так от. Тут скоро дитина з'явиться. Не сперечайся, я гороскоп бачив! А в тебе навіть кішки немає. Де будемо батька брати?

– Стоп-стоп-стоп, пригальмуй. По-перше діти в мене в планах відсутні. А по-друге кішка в мене є. 

– Ото непорозуміння із хвостом? Нащо ти її поголила?

– Це канадській сфінкс, щоб ти знав! Елітна кішка, породиста й дуже цінна.

– Мене попереджали, що ти недовідьма. Тепер сам бачу, ще й збочена. Ну то мене не обходить. З дитиною що робитимемо?

– А чому ти вирішив, що вона моя?

Хтось так закотив очі, що певно побачив потилицю зсередини.

– Вода – ллється, трава – зелена, дитина – твоя. Факт! – постукав вказівним пальцем собі по лобу Хтось.

– Вода може бути й твердою, а трава взагалі будь якого кольору! – впевнено відказала я, – то й дитина також не факт, що має відношення до мене.

– Гороскоп не бреше! Це найточніший документ! – образився співрозмовник, – не хочеш допомоги, то й не треба. Сама виплутуйся.

Хтось випарувався. Я залишилася сидіти мало не з відкритим ротом. Ні, я не була здивована його манерою зникнення. Просто не встигла відповісти щось влучне і дотепне. Рота затулила вчасно підсунутою випічкою.

Тістечко допомогло. Та й звідки в мене дитині взятися? 

Вранці задзвонив телефон. Телефон? Який чарівний оператор пробився в це задуп'є світу? Дивно, позначки наявності зв'язку не було. Я натиснула кнопку відгуку. В слухавку щось сопіло, стогнало, мимрило й натужно хрипіло. 

– Алло, хто це?

Телефон видав нову порцію зітхань, скрипу, хропіння та вереску. Добре, нехай.

– Що вам потрібно?

На цей раз в лементі можна було відокремити якісь слова. Але сенсу відповіді це не додало.

– Або ви якось поясните, чим я можу зарадити, або я вам нічим не допоможу, – роздратовано проказала я й дала відбій.

Ще хвилин п'ятнадцять я гіпнотизувала телефон, але співрозмовник так й не спромігся повторити дзвінок. Гаразд. Врешті решт це ж не мені потрібно. 

Я вийшла в садок, пройшлася по щойно посипаной річковим піском доріжці, протягнула руку в бік старой груші. Гілка слухняно опустила мені на долоню духмяний жовтий плод. Город закінчувався берегом. Все ж таки гарно тут влітку. Тихо. Сільраду відчинять лише через годину, то можна помріяти, подивитися на воду, послухати пташок. В місті такого немає. Там люди зараз сидять в бетонних шпаківнях зі штучним повітрям кондиціонерів.