Глава 5. Відчуй їхній біль та власні страждання, а я розділю їх з тобою

Тієї ночі Ерін повністю поглинули роздуми та спогади, тому сон дався їй важко. Він був неспокійним, жахіття раз у раз будили її. На ранок, потираючи сонні очі, дівчина дістала з сумки мапу, намальовану від руки, й намагалась щось у ній роздивитися. Дракончик, почувши шарудіння, підвівся, зайшов Ерін за спину, став на задні лапи і почав кігтиками розчісувати біле волосся.

– Дякую, мій хороший… Так, зараз ми з тобою в центральній частині Румону. Найбільше місто у цьому регіоні – Рітр. А де велике місто – там багато людорів… Це, звісно, мінус, зате є шанс щось дізнатися про тата. Що думаєш?

Дракончик лиш задоволено кивнув, адже взагалі нічого не розумів у картографії, на відміну від Ерін. Їй достатньо було один раз поглянути на мапу, аби, щонайменше, запам’ятати її обриси та хоча б поверхнево відтворити. Мапу Юванте, яку дівчина тримала у руках, вона намалювала сама: щось з власного досвіду, а щось з того, що бачила на мапах торговців.

– До Рітру усього шість днів ходу, тож туди й підемо.

Вона задумливо поглянула на небо й додала:

– А ще ввечері буде злива, тож треба знайти, де перечекати. Дощі ще надто холодні, аби під ними гуляти.

Дракончик впевнено погодився з нею, адже мерзнути йому не подобається, а тоді поцікавився, коли вже вони снідатимуть.

***

Після полювання Ерін з дракончиком відправились в дорогу. Вони бігли навипередки, про щось жартували, часом малюк підгаркував дівчині, коли та грала на флейті. Він все розпитував, коли вона закінчить його нову іграшку, а Ерін запевняла, що довирізає фігурку птаха ввечері.

За день вони подолали доволі значну відстань, як на тих, хто йде пішки. Ерін рідко користувалася хоч би яким транспортом і дорогами взагалі. Навіть якщо у місце, куди вона направлялася, вела гарна ґрунтова дорога, дівчина все одно йшла лісом. Вона вважала це надійним способом ховатися від світу, адже чим менше тебе помічають, тем менше звертають увагу, а значить – навряд чи запам’ятають.

Вже почало темніти, як Ерін сказала, що час шукати місце для ночівлі. Ранньою весною не знайдеш великого листя, аби зробити халабуди, а тому якась печера чи нора стали б у нагоді. Та, нажаль, нічого путнього не траплялося: барліг ведмедя зайнятий ним же, печер знайти не вдалося, а нори борсуків, сіровухих бандикутів (що розміром більше від зайця), лисиць та інших звірів виявилися або замалими, або мали господарів.

Після довгих пошуків Ерін з дракончиком вийшли на невеличке село. Ледь побачивши його, дівчина поморщилась. Людське поселення було їй надто неприємним. В свідомості враз спливали злісні крики, факели, самовпевнені посмішки та каміння з плямами крові. Ерін покрутила головою, ніби так могла прогнати надокучливі спогади, й повернула у бік лісу. Неподалік на стежці вона помітила вогник, що наближався в її бік. Дівчина одразу сховалася в чагарниках, чекаючи, поки хтось пройде повз. Вона сподівалася, що він не помітить її у нічній темряві.

Коли вогник наблизився, Ерін змогла розрізнити кремезного чоловіка середніх років у потертому робочому одязі з сокирою наперевіс. Він проходив вже зовсім поруч. Вона зачаїлася. Аж тут малюк, що ховався у неї за спиною, чхнув. Чоловік, одразу зупинився й перевів погляд на кущі, з яких пролунав звук. Він дещо нервово запитав:

– Хто тут? Ану виходь, а то я за себе не ручаюся, – його голос трохи тремтів. Схоже, він побоювався.

– Вибачте, що налякала вас, я просто йшла повз, – відповіла Ерін, підвівшись.

– Дитя, ти шо, заблукалась? Ходь до нашої селитьби*, поки град не почався. Бо ба, яка хмара насувається. Та й нечисті в лісі розвелося.

«Найгірша нечисть тут ти», – хотілося сказати Ерін, але вона змовчала. Дівчина пильно придивилася до чоловіка: ледь збите дихання, злегка припідняті брови, рухи, дещо різкіші та швидші, ніж треба. Він видавався здивованим, але це й не дивно, все ж не кожну ніч бачиш біля села самотню дівчину. Чоловік усміхнувся настільки ласкаво, наскільки дозволяло його бородате втомлене обличчя. Напевно, щоб заспокоїти та не лякати Ерін ще більше. Але вона лиш насторожилася. Щось у ньому не давало спокою.

– Дякую за доброту, та я краще піду. І так знайду, де переночувати.

– Та де ш ти то знайдешся, коли в нас тутоньки ні присілків, ні міст поруч нема? Я собі не пробачу, як кину юну дівицю у біді серед ночі то. Ходь, ходь, – бачучи, що Ерін стоїть на місці й розмірковує, чоловік додав: – Не боїсь, не ображу я тебе. Ходь.

Холодне повітря вже обдувало обличчя, хмари ховали місяць, а запах вологи давав зрозуміти, що найближчим часом не розпогодиться. Незабаром розпочнеться сильна злива, яка, напевно, не скінчиться до самого ранку. Ерін згадала усі місця, що обійшла за останні години й здогадалась, що швидше за все, нори їй сьогодні не знайти. Аби дівчина була одна, то якось перечекала б, але з нею зараз дракончик. А якщо він занедужає? Чим взагалі хворіють дракони та як їх лікувати? Перевіряти цього зовсім не хотілось. Та разом з тим… Ну хто піде в оселю незнайомця посеред ночі?! Але з іншого боку дракончик… Він ще маленький, хто зна, чи перенесе застуду. Так, зрештою, якщо щось піде не так, завжди можна втекти чи вбити того, хто становить загрозу. Отож, вирішено.

– Дякую за гостинність, – ввічливо промовила Ерін, з дещо натягнутою усмішкою.

– Мене, до речі, Гастоном кличуть.

– Рута.

– Яке ім’я красивешне.

Відповіді не було.

– Ну ходім скорше, доколе нас блискавиця не пригріла.

Вже за кілька хвилин вони зайшли до селища. Воно справді виявилося невеликим, будинків на тридцять-сорок, серед яких виднілося два-три дерев’яних, а усі інші – глиняні мазанки. Більші, менші, охайні, похилені, з хлівами та курниками у дворах. Особисте життя більшості селян ховали масивні ставні, через маленькі щілочки яких пробивалися пучечки світла.

– Айно моя скромна хата, – Гастон показав на невеличкий дерев’яний дім. – Ше батінько мій зводив, а я в хазяйстві тримаю, аби працю батьківську цінувати да й на дворі не житикувать.