Глава 2 . Можеш не ховати свого обличчя

Ніч. Багаття в глухому лісі. Якесь вариво у казанку та дракончик, що з нетерпінням чекає на вечерю. Це була буденність фігури, що хотіла поїсти та щонайшвидше покинути це місце, не лишаючи слідів.

Вирізаючи статуетку птаха зі шматка дерева, дівчина розмірковувала над нещодавньою розмовою з Марією та Фредеріком. Чи правдоподібно виглядала її історія? Хоча, незвані гості вигадали її самі, тому, звісно, кожен факт звучав надзвичайно переконливо. Взагалі, вона часто так робила: не відповідала на питання й давала співрозмовникові самому вигадати її історію. А потім погоджувалась або просто не заперечувала. Це був найдієвіший спосіб сховати справжню себе.

Людори найкраще вірять в те, у що хочуть вірити. Вони люблять відчувати, що мають рацію. А тому достатньо лиш дати їм зрозуміти, що вони здогадалися про щось самі, без твоїх підказок, відчути, що вони розгадали таємницю, яку ти пильно ховаєш від інших. І все. Тепер переконати їх у тому, що вони помилились, буде значно складніше. Яку б правду вони не вигадали, для них вона стане реальністю. Вони захищатимуть цю вигадку не лише від підозр інших, а й від своїх власних.

Й це працювало раз за разом. Дівчина постійно подорожувала, бачила нові обличчя, міста, села. У неї було багато як зустрічей, так і розлук. З кимось дівчина спілкувалась лише раз, а потім доля навічно розводила їх дороги, а з кимось зводила знов і знов, поки одного дня знайомець назавжди не зникав з поля зору. Кожен бачив її по своєму, й кожен був певен, що саме перед ним вона справжня.

У яскравому сяйві місяця, що освітлював околиці, дівчина помітила силует. Він був ще доволі далеко, але впевнено наближався в її бік. У дівчини не було жодного бажання потрапити на очі кому б там не було, тому вона сховала в сумку фігурку, яку вирізала для дракончика, та загасила багаття. Потім хутко залізла на дерево разом з малюком. Вона сподівалася, що без настільки явного орієнтиру, як вогонь, незнайомець пройде повз. Але зникнувши за гіллям та численними стовбурами, усього за мить він несподівано з’явився знову. Під дубом, на якому сиділа дівчина. Вона затримала дихання. Телепортація. Рідкісна магія, якою володіє далеко не кожен демон, не говорячи вже про смертних. У голові почав крутитися рій думок: сильний маг? Нащо він прийшов? Помітив? Просто проходив повз? Переслідує? Найманець чи мандрівник? Наскільки сильно він їм загрожує? Що вміє? Зачекати, доки піде, чи напасти першою, щоб мати більше шансів?

Силует, одягнений у чорну мантію, спокійно проминув дуб й став біля згаслого багаття. Раптом напівспалене гілля, засипане землею, запалало зеленим вогнем. Дівчина зачаїлася, сильніше сховалася за стовбуром.

– За іронією долі, я завжди вигравав у хованки, тому можеш не таїтися. Запевняю, у тебе немає причин мене боятися, – чоловічий голос пролунав чи то ззовні, чи то всередині її голови. – Шкоди я тобі не заподію. Тому, якщо бажаєш – можу скласти компанію.

– А якщо відмовлюся?

– Я не в праві змушувати тебе, та буду радий такому цікавому співрозмовнику.

Чоловік стояв абсолютно нерухомо. Це насторожило дівчину. Фокусами з зеленим полум’ям її не здивувати, але вона ніколи не дозволяла собі полишити пильність. Не можна недооцінювати незваного гостя, ким би він не був. Фігура натягнула каптур ще більше, ніж раніше, й обережно спустилася донизу. Вона стала навпроти чоловіка по іншу сторону багаття.

– Обачність понад усе, – він спокійно кивнув, ніби підтримуючи її дії.

– Якби не вона, то не дожила б до цієї зустрічі.

– У тебе є усі шанси вижити.

Дівчина напружилась. Вона чітко зрозуміла: зараз доведеться виживати. Її погляд одразу оцінив чоловіка з ніг до голови: зброї не видно, статура не сильна, але й не худорлява, у рукавах чи чоботах можуть бути потайні леза, під мантією – книга заклять чи малесенький посох. Хоч щось з цього мало б ховатися під одягом, адже для воїна чоловік виглядав заслабким. Точно чаклун. З такими битися важко, тому дівчина їх не дуже любила у ролі супротивників. В передчутті небезпеки вона невдоволено запитала:

– На бійку натякаєш?

– Залежить від того, шукаєш ти боротьби чи бажаєш спокою.

Голос незнайомця звучав спокійно та розважливо, навіть ввічливо. Трохи подумавши над його словами, дівчина сіла. Вона пильно слідкувала за силуетом у мантії. Він також опустився на землю й зняв свого каптура. Золоті райдужки, золоте волосся, золота борода – вона ніколи не бачила таких людей. Однак світла шкіра, округлі вуха, не надто худе та витончене обличчя – у ньому не було нічого від іншої раси. Лише неприродна золотавість. І надто спокійний, навіть лагідний погляд. Його риси не мали юнацької простодушності, однак й не видавали досвіду старості. Вони були м’якими, добрими, але занадто правильними, майже підозріло бездоганними. Жодного сліду втоми, жодної зморшки чи шраму – нічого, що могло хоч щось підказати дівчині. Отак на око, вона б дала йому не більше двадцяти п’яти років. Може і менше.

Витримавши невеличку паузу, незнайомець сказав:

– Прошу вибачення, що перервав твою трапезу.

Почувши останнє слово, з-під накидки дівчини показався чорний дракончик. Вона хотіла було його втримати, але не встигла. Він допитливо поглянув на чоловіка.

– О, ми не одні, під цим місяцем.

Придурюється чи дійсно не знав? За виразом його обличчя не вдавалося зрозуміти нічого.