Розділ 10 Така солодка і далека брехня

  Зранку юнак прокинувся з чистою головою. У замок він повернувся ближче до ранку, охорона його не помітила та й за безпеку дівчини попіклувався особисто. 

   У своєму вишуканому шовковому халаті принц вийшов з кімнати та попрямував до столової. 

  Перед ним відкрились велетенські різьблені двері. Проте повністю накритий різними ласощами стіл – пустував. Не було  імператриці, Коморену не хотілось їсти в самоті, тому він зупинив покоївку, що приносила столові прибори й запитав:

  -Де імператриця?

  -Її Величність зараз у своїх покоях, не турбуйтесь, Ваша Високосте, Її Величність сказала, що все гаразд…

  Коморен не став слухати просту прислугу, все ж Відьма Правди говорить завжди правду. Хоч імператриця мала звичайну просту хворобу і вже йшла на поправку, проте принц швидко попрямував до матері.

  Біля дверей покоїв імператриці стояли гвардійці, Коморен швидко увійшов і одразу ж зачинив за собою двері.

  -Ваша Величносте, що з вами? –юнак підійшов ближче до ліжка, де лежала повернута спиною жінка.

  -Кхе кхе, -жінка повернулась до сина та сіла, -зі мною усе гаразд, -вона дійсно виглядала здоровою: рожевий рум’янець та швидкі рухи. Єдине що.. очі, жовті бурштини блискотіли, щось не так, проте хлопець вже не став щось говорити, -сьогодні після обіду ти маєш поїхати на зібрання чарівних стихій.

  -А ви не поїдете?

  -Ні, звичайно я поїду, йди поки у їдальню, я зараз прийду.

  Коморен вийшов, крізь привідкриті двері побачив як імператриця вставала тримаючись за голову. У серці щось защиміло, він згадав як Відьма Правди сказала, що королеві залишились злічені місяці. Хоч юний принц завжди був проти зібрань чарівних стихій, проте цього разу він напряму зрозумів свій імператорський обов’язок, чомусь він відчув відповідальність за імперію, відповідальність за престол.

  Імператриця дійсно швидко з’явилась за столом.

  -Ваша Величносте, чому ви раніше не повідомили про зібрання. –промовив принц кладучи шматок їжі в рот.

  -Останім часом ми не можемо разом нормально поговорити… -імператриця ж наоборот не поспішала їсти, -я знаю, що ти не хочеш йти на зібрання через Кавіссу, але ти змушений. –Її спокійний тон став твердішим. –скоро ти станеш імператором, а твоєю дружиною – Кавісса.

  -Ваше Високосте, я не обов’язково маю…

  -У тебе немає вибору! Я й так дозволяла тобі багато, але цього разу ти обов’язково змушений піти на зібрання магічних стихій. –нарешті жінка скуштувала щось, і тоді Коморен впізнав матір.

  -Ваше Високосте, я не хочу…- парубок відставив їжу, у таку мить останнє, що йому хотілось – їсти, проте й цього разу мати заткнула його.

  -Досить себе поводити як ГАНЧІРКА! Це не твій вибір, йти тобі на зібрання чи ні, допоки я правлю цією країною, доти я буду вирішувати що ти робитимеш.

  -Ваша Високосте..

  -Ти мене зрозумів?. –Її палкість передалась очима і принц зрозумів що зараз дійсно не має вибору. Але сказати він хотів обурення на рахунок Кавісси. 

  -Так.

  Після останньої фрази принц вийшов з їдальні.

Дівчина як ні в чому не бувало зранку прокинулась, перебинтувала рану та попрямувала до кухні. Вийняла м’який зернистий хліб та зробила улюблені карамельні тости для сестри. Теріл хоч і повернулася далеко вночі, проте весь ранок провела плачучи в подушку. Цієї ночі бідолашна зовсім не могла заснути. 

  Проте дивно. Дивно те, що хоч вона й і не спала, проте звичної втоми не відчувала. Невже сльози розпачу опорожнили навіть її втому? Щоб там не було, зараз вона зовсім не почувалась щасливою, вона просто була пустою всередині. Наче фарфорова лялька без почутів і без думок, а всередині порожньо. Теріл зараз була такою фарфоровою лялькою. Назовні гарна обкладинка, а всередині - нічого. Думок не було ніяких.

  Коли дівчина закінчила серверування столу та поставила їжу на піч, двері зі скрипом відкрились. Голова мимоволі повернулась, очі сіпнулись, а руки відсахнулись від салфеток. На порозі стояв містер Брут. Подих став важким.

  -Ранечку, прекрасна Теріл, сьогодні ви як завжди прекрасні. – груди дівчини почали натягуватись розпачем, згадуючи вчорашню ніч, у них повис ком.

  -Містере Бруте..

  -Містер Ане Брут. – чоловік почав підходити до дівчини. Поки у неї ще залишились слова без гіркоти, вона тихо мовила.

  -Що ви тут робите..?

  -Ну як це? Ми ж домовлялись недавно, ви ж пам’ятаєте? – підходячи все ближче й ближче, брудною манерою почав говорити містер. Прекрасна Теріл же зомліла, уся її фарфорова фізіономія перестала рухатись, вона просто дивилась кудись позаду чоловіка, не можучи опанувати свою голову. Її рука, яка ніжно торкалась салфеток почала труситись, уся дівчина почала трястись. –Ви не пам’ятаєте що ми посперечалися?- ця фраза була як постріл по дівчині. 

  Теріл розсипалась на багато осколків. Єдиний мінус фарфорових ляльок – їхня крихкість. Вони можуть зламатись від одного шелесту. Саме це і сталося. Одна лиш думка про містера Брута викликала велику огиду і відчайдушшя.  

  Коли дівчина стояла розсипана на багато осколків, містер Ане Брут підходив все ближче й ближче. А коли його рука почала гладити плече Теріл, дівчина відсахнулась.