Розділ 9 Відьма Правди

  Зупинився рижокосий біля старої напіврозваленої дерев’яної хатини, дощ підкреслював жахливу атмосферу місцевості. Першою зайшла Теріл, Коморенові ж потрібно було сховати коня. Коли дівчина зайшла всередину, то за столом сиділа стара жінка, з одним висушеним чорним оком. Різко її друге живе око глянуло на неї:

  -Які прекрасні очі…

  -Д-дяк.. –дівчина не встигла відповісти, як стара зачаровано й якось гіпнотизовано почала голосно промовляти.

  -Віддай, віддай мені свої очі. Я зроблю усе як віддасиш мені. Віддай. Віддай. Віддай!, -стара уже почала вставати з-за столу і підходити ближче до Теріл, як в двері увірвався Коморен. Жінка швидко сіла на місце ніби нічого й не було.

  -Відьмо, ми прийшли щоб майбутнє дізнатись, чи минуле, проте давати взамін ми нічого не збираємось! –парубок заступив Теріл своїми плечима. Дівчина сховалась ззаді, плечі у нього такі широкі! Навіть не видно за ними нічого - справжня стіна. 

  -Проходьте, тобі парубче скажу дві правди, а дівчині лише одну. В сумі три, як і має бути. 

  -Можна поміняти? –запитав хлопець.

  -Ні.

  -Не переживайте, поки я думаю над своєю єдиною правдою, ви питайте свої. –задумалась Теріл після своїх слів. Дівчина сконцентрувала свій погляд одноточково на магічній кулі. 

  Що саме її спитати? Як так? Тобто каже вона три правди всього? І Теріл має єдину...Спитати за тим, за чим вона прийшла, чи за тим потаємним, що знала лише вона. За тим, що бентежить її вже багато років? Але ні… Все ж вона прийшла ради того, щоб запитати коли вона помре. Вуста нервово посіпувались від перегружених думок. Усе своє життя їй не приходилось нервуватись, робити тяжкі вибори, адже жила вона за межами міста, у просторому будинку зі свіжим повітрям та затишним садом. А зараз таке…

  Вже декілька років вона почувається краще ввечері, а у вісні їй сниться сон, у якому її хтось навідує. А зранку, просинаючись, знов її покидають сили, ніби уві сні щось робиться, те що заставляє її ходити стомленою. Проте якщо ж вона не запитає про смерть… а що як вона залишиться живою?! Вона пішла на цей ризик. Але чому? Вона пішла не лише через суперечку з містером Брутом, вона надіялась що виживе? Сама того не помітивши дівчина змарніла. Її лице зблідло, а руки затрусились. З кінцівок пальців почав розпливатись той самий холодок.

  Коморен поглянув на Теріл і дуже схвилювавшись схопив її руку своїми долонями, що були сховані білими атласними рукавицями, й промовив:

  -З вами все гаразд, Теріл? – нотка стурбованості прослизнула в його голосі.

  Блимнувши своїми голубими прекрасними очицями вона прошепотіла так, і їй стало ніби легше.  Дівчина швидко відсахнулась та забрала свою тендітну ручку.

  -Ітак, не гайте мого часу, говоріть. –обурилась відьма і випучила свої калічені очиська.

  -Відьма Правди, розкажи мені, коли помре імператриця? –зненацька запитав Коморен, імператриця хворіла, хоч це й і не було видно по зовнішності, проте усередині її виїдала хвороба. Кожен вечір напади сухого кашлю. 

  -На коронаціїї.

  Парубок зомлів. Коморен вже довгий час зникає що імператриця скоро покине його, але все ж було прискорбно таке почути. Якою поганою не була звістка про смерть імператриці, більше його хвилювала коронація...Він не міг повірити, бо мати казала, що його коронація пройде лише після того як він обвінчається з Кавіссою. Він не хотів одружуватись, не хотів одружуватись саме на ній. Ця обцяцькована графиня ніколи не була йому приємна, її приліпання до нього, те як вона поводиться. Неначе маленька дівчинка, яка хоче зібрати усю його увагу у своїх власних руках. Йому було бридко думати про таке. Звичайно він розумів навіщо мати хоче його видати саме за неї… Від цього йому стало ще гірше. Він не хотів показувати свою слабкість при інших людях, тому вирій емоцій бушував лише усередині. 

  Єдине через що можна було побачити його емоції, це очі. Йго бурштинові очі.. Бісові очі видавали його наскрізь. Неслухняні бурштини бігали по усьому, проте зненацька його погляд впав на Теріл. Прекрасна дівчина задумливо дивилась в одну точку. Злегка змокрілі золоті кінчики волосся закрутились ще більше, морські очі дивились кудись відсторонь, а персикові й такі спокусливі вуста злегка привідкрились. Усі думки пропали.

  Коморен й нарешті узявши себе в руки, він поглянув на відьму й твердо мовив:

  -Коли відбудеться коронація, Відьмо Правди? –принцові слід знати скільки у нього часу.

  -Шість місяців.

  Звичайно часу, мало, але що поробиш.

  Отож, коли Коморен обмірковував нову хвилю думок, прийшов час Теріл. Дівчина підвела свої очі та крихким голосом мовила:

  -Відмо Правди, скажіть, будь ласка, я помру у своє вісімнадцятиріччя? –очі дівчини були готові розплакатись від довгоочікуваної відповіді і почувши:

  -Так. 

  Дівчина не змогла стримати сліз і витираючи змокрілі ланіти вона лиш тихо схлипувала. Це був смертний вирок. Негучний проте проникливий плач Теріл змусив Коморена відірватись від своїх не менш важливих думок. Дівчина почала помалу вставати зі стільця, коли гіркі сльози скапували на золоте волосся. Слідом встав і парубок. 

  Виходячи з хатини парубок ще раз глянув на відьму, та не дивилась на нього, лиш таємничим поглядом проводжала голубі очі. Ці голубі очі, такі прекрасні, й такі далекі. Не тільки для відьми, а й для юнака. Коморен ніколи не зможе огорнути їх своїми жаркими пальцями, лагідно збираючи її сльози-перли. Й справді її заплакані очі у ту ніч, у ту їх першу зустріч виглядали прекрасними, такими ж прекрасними як і зараз, такими ж прекрасними як і завжди.