Розділ 8 Невідомий біль

  Непомітно підійшов вечір. Коморен накинув довгий плащ, що закривав його повністю. Під шиєю перев’язаний стрічкою каптур накриває голову. Його самого не впізнати. Почався сильний дощ, який підкреслював загадкову атмосферу що кружляла навколо юнака. Проте його бажання вивчити незвідане нікуди не дінеться, а так цікаво дізнатись що тебе чекає. Від пильного надзору охорони важко позбутися навіть у ночі. Все ж імператорський палац. Проте наслідний принц знав як звідси вислизнути непоміченим й так само повернутись. 

  Дивиться з-під мармурової колони юнак, бачить вартового, що він робить біля лівого крила? Хлопець тут же робить вогняний спалах біля дерева. Сторож тут же біжить до підозрілого місця. Вийшло. Коморен тихо прослизає позаду. Зупинившись біля великої камяної огорожі прислоняється до неї, ніби хоче ввійти в неї. Кілька дощових секунд і його права частина тіла помалу занурюється в камінь. Ще мить і від нього не залишається й сліду, опиняється юнак серед щедро политої трави та змокрілих дерев. На щастя, сам він не мокрий, його вогняна аура відхиляє краплі дощу розчиняючи їх прямо у повітрі, ніби сам знаходиться під куполом. Накидка знадобиться йому для скритності та лишніх поглядів.

  Відійшовши на стежину, він устав на коліно опустивши голову вниз. Поставив долоню на землю, напевне, він щось сказав, але так тихо, пошепки. Й у туж хвилину з самих недрів планети почав виходити кінь. На вигляд звичайний, проте такий рудий, немов пекельно червоний, кінь якраз-таки промокав під дощем. Уже стоїть уздечко, мабуть, улюбленець Коморена, це було видно по ідеально палірованих копитах, ніжно розчесеному волоссі й по жвавості самого коня, коли той побачив хазяїна. Цей кінь точно незвичайний.

  Коморен спритно застрибнув на тварину й подався у бік хащ, де панувало болото, хижі вовки й коренисті дерева.

  Теріл устала перед столом тримаючи дарунок брата. Усі з цікавістю дивились на неї.

  -Сім’я, сьогодні Маркус подарував мені цей магічний артефакт, -вона підняла угору буси, -й я хотіла разом з вами дізнатись правду щодо моєї сили.

  Теріл узяла двома руками буси Річажа і вже була готова їх порвати, аби дізнатись правду про свої здібності, проте двері зі скреготом прорипіли і в помістя увійшов містер Чарльз.

  -Містере Чарльзе, - дівчина сховала буси за спиною і здивовано поглянула на небажаного гістя. –що ви тут робите?

  -Знаю, це буде дивно, проте я тут проїзджав і, зненацька полила злива. –він винувато, проте зачаровано глянув на Теріл, та розчулилась, містер Чальз змокрілий до нитки. Хіба ж можна його виставити за двері?

  -Проходьте, думаю злива буде йти цілу ніч. –Теріл поглянула на злих мамти і батька, і знов на благального Чарльза.

  -Чи можу я залишитись у вас на ніч? –поглянув чоловік уже на інших членів сім’ї.

  Серце Теріл зжалось, уявила як погано та сиро зараз на вулиці. І чорт зна чи близько помістя Чарльза.

  -Матусеньку, татусь, ми ж не можемо виставити бідолагу на дощ та ще й уночі, нехай уже переночує. –зітхнула мила Фанні.

  -Ох, крихітко, лише через твою доброту ми залишимо містера Чарльза на ніч. Одну ніч. –уточнив батько дивлячись грізно на прибувшого пана.

  -Піду постелю вам постіль. –Теріл тут же піднялась сходами і зникла зверху.

  Усі розійшлись по кімнатах. Теріл теж зайшла у свою, проте не поспішала одягати нічну одежу. Спершу порилась у скрині та віднайшла накидку, яка захищає від сильного дощу. Поставила на край ліжка й сама невільно лягла, залишивши пишну спідницю поза увагою. Спати вона звісно ж не збиралась.

  Почекавши, вслухаючись у каплі доща, дівчина вийшла у темний коридор. Тихо спустилась вниз. Вхідні двері сильно скриплять, тому дівчина не наважилась спокійно вийти. Вона помітила вікно, яке можна було закрити і ззовні. Довго не думаючи Теріл проскочила на вулицю. Тут було холодно та сиро. Проте було дещо всаду, що зігріло їй душу – Слах. Він так миротворено посяює, навіть стеблини не зігнув під дією вітру й дощу, й справді ніби у своєму крихітному всесвіті. Хащі були доволі близько від її будинку. Всього пройти декілька незначних метрів лісу й одразу пробираєшся у туди.

  Хащі хоч і похмуре місце, проте дорогу дівчині освітлювала велика кількість світляків, а кронисті дерева зменшували сильний дощ. Щоб не замастити поли своєї сукні дівчина перестрибувала з корінця на корінець припіднявши свій одяг.

  Раптом позаду почувся стукіт копит. Леді ще трохи і впала б з ніг, проте якось вистояла. Коли Теріл обернулась, то перед її очима постала рум’яна мідна грива.

  -Що ви робите самі у ночі? –звернувся вершник до дівчини. Це був чоловік.

  -Я… -дівчина розгублено поглянула своїми двома безкраїми світами на незнайомця.

  -Міс Теріл? –юнак впізнав дівчину і зняв свій каптур.

  Дівчина дала зрозуміти очима що теж його впізнала.

  -Ви знесилені були, -Коморен поглянув на жвавий вигляд дівчини, -а зараз нічого ніби й не було.

  -Я вже говорила, що почуваюсь краще біля вас? –її голубі очі спинились на невимушеній усмішці парубка.

  -Так. –хлопець мимоволі згадав ту мить, коли його погляд завмер, а дівчина вимовила, що їй краще біля нього. Що це тоді було? Признання? Ні, не схоже, проте ці прості слова змусили його вуста завмерти, а серце забитись трохи сильніше. –Проте все ж, -зібрався з думками Коморен, -що ви робите в лісі?