Розділ 6 Слах

  Дівчина пішла в сад. Цей прекрасний сад існував лише через неї. Саме вона піклується про нього останні п’ять років. У дванадцять вона захотіла змінити подвір’я. У ті часи трава була жовклою, не рівною, будинок потопав в мороці (не така вже й багата сім’я щоб найняти садівника). Проте всього лише за рік усе змінилося, а за п’ять годі й говорити. Сад повністю перейшов у її володіння. Сьогодні вона захотіла оздобити лавочки. Поряд вона планувала посадити свої улюблені рослини. Зайшовши у ще одні невеличкі володіння: підвальне приміщення,  де зберігались її інструменти й насіння, вона дістала все потрібне, накинувши на себе темний старий фартух, що не підходив до її світлого волосся. Доречі його вона зібрала у елегантну дульку, проте декілька неслухняних прядок все ж вирвались із колії і спустились на її плечі. Сьогодні вона одягнула сукню з закритим верхом та пишними рукавами, зовсім не думаючи як виглядає, адже її чекає брудна робота. 

 Нарешті закінчивши підготування, Теріл приступила до найулюбленішого – процес. Невеличкою лопаткою вона викопала грудку землі й витягла з корзини Слах. Вона просто обожнювала Слах. Ці ніжні стеблинки на кінчику яких простягалась квіточка. Жовта. Золота. Кінчики пелюсток вкраплені ще темнішим кольором. Згодна, дещо схожа на тигрову лілію, проте замість грайливих серединок там красувалась магічна сфера голубого віттінку. Якщо знати як її вибути то можна було… але Теріл не знає що може робити ця голуба серединка Слаху, вона лише знає що серединка  робить гармонію в квітці, підживлює колір. 

  Біля дрібних золотеньких квіточок вона посадила ще трохи рослинності. На третій лавці думки полились звичною гірською річечкою. Майже закінчивши роботу вона щедро підлила зелень. Насправді Слах доволі водолюбива рослина, його слід підливати двіччі на тиждень великою кількістю рідини.

  Чому ж дівчині настільки подобається ця квітка? Теріл притягувала голуба серединка. Якщо довго на неї дивитись, то могло здатись що там, у крихітному шарику розміром з перлинку, вирує зовсім іший світ. Спокійний. І такий манливий… Він приманює своїми плавними нашаруваннями небесних відтінків. Ці квіточки не дуже великі, не такі як троянди, не найелегантніші, проте вони створюють крихітне сяйво в ночі і так виблискують при сонячних променях. Такі красиві, такі тендітні й такі… загадкові.

  Думки вдійшли, але залишилась одна яка не давала спокій ще зі вчора. Що як Теріл не помре у своє повноліття? Коли Теріл поралась у підвальному приміщенні хтось підійшов ззаду. Дівчина не почула кроків було затишно: ранкове сонячне проміння сочилося ззаду у її відкриту шию через невеличке віконце майже біля стелі. Проте раптом ніжне тепло пропало й дівчина почула як хтось нагнувся над нею. Дихання виразне та серйозне як у зрілого чоловіка. Той у свою чергу торкнувся її шиї забираючи пальцями крихітні золоті волосинки. 

  Поспіхом знявши свої садові перчатки Теріл обернулась. Майже впритул до неї стояв містер Брут, містер Ане Брут - так він їй представився вперше.

  -Відійдіть далі, - насупилась дівчина і одразу подалась вліво, бо позаду стояв робочий стіл. 

  -Вам личить волосся догори, -підкорився чоловік і дивився як Теріл знімає фартух вішаючи його на залізний гачок, -тоді ваші довгі локони не мішають дивитись на вашу шию, плечі… - сказав барон, намагаючись знайти широке декольте, проте сьогодні - дульки, вона повністю закрила верх своєю темно-синього сукнею залишивши лише шию. Таку витончену й худеньку… Білосніжно-ніжну, яка так зваблювала містера Брута, цього збоченого старигана, який заводився навіть просто від оголеної частини її тіла. Якщо б вона одяглась як монахиня він і туді би назвав її спокусницею.

  -Справді, можливо мені слід поголитись налисо? – вперто блимнула вона своїми блакитними очима обгорнувши поглядом усю широку фізіономію містера Ане, який видивлявся її прикриті непристойності.

  -Що ж, прекрасна леді, й тут ви зуміли знайти що відповісти. – наблизився містер Брут, - мені подобається ваша недоторкана особа, - чоловік уже підняв руку щоб знову торкнутись до спадаючих пасом.

  -Що ж, давайте прогуляємось садом, якщо ви вже тут, -дівчина знову відсторонилась вліво. Краще вже прогулятися відкритим садом, ніж бути закритим у цьому малоосвітленому крихітному приміщенні разом із ним.

  -Як бажаєте, -попрямував до виходу чоловік, а слідом і Теріл.

  -Як ви сюди прибули, як зайшли? –дівчина запитально глянула на нього, таку компанію в сьогоднішній день вона явно не бажала.

  -Що ж, я думав ваш батько вже сказав, - містер Брут усміхнувся, - мені він видав дозвіл приходити до вас будь коли, окрім ночі. –на останій фразі він окликнувся розпачем.

  -Вам? – вона поглянула на містера Ане випучивши свої голубі очі.

  -Так, він мене рахує уже за зятя. – розплився у гидкій усмішці містер Брут.

  Нізащо! Нізащо у світі вона не вийде за цього почвару! Уже краще самогубство ніж вийти за нього, він гидкий, і прямо зараз знаючи що на ній немає глибокого вирізу вдивляється туди…! Який він противний. Слова самі вилітають з язика:

  -А що як я не помру у своє повноліття? Тоді мені не прийдеться з вами одружуватись. – зупиняється Теріл і яскраво чіпляється в його очі. Очі сповнені насмішки та порочності. Ні, ні, ні, вона нізащо не хоче мати собі такого чоловіка.

  -Ха ха, -все ж видали очі насмішку, - ну що ви, Теріл, хіба ви не звертались до Відьми Правди, якщо не певні. -Гостро відповів той.