Розділ 5 Вогонь та Вода

  -Ну і як тобі містер Брут, -за сніданком розпитував батько, сверлячи поглядом тарілку з яєшнею. –Непогана партія, еге ж? Ти йому підійдеш, він розлучений тому не кожна захоче вийти, а втрачати йому нічого. Тобі також вигідно,  барон все ж таки. 

  -Скільки йому? –відірвалась від їжі як завжди понура Теріл, -Сорок? Він старий!

  -Втрачати тобі немає що, хочеш когось помолодшого? Бачив ти ще із містером Чарльзом балакала, може він тобі до вподоби, ненаситна Теріл? –блимнув він своїм строгим чорним поглядом (тим самим яким володіла і дівчина). Здавалось що за столом сиділи лише вони вдвох, але ні.

  -Батечку, ну чого ви такі жорстокі до Теріл, -втрутилась Фанні, що із ентузіазмом з’їла свої карамельні тости, які робили тільки їй і більше ніхто не міг почастувати цим ласуванням.

  -Не вмішуйся, крихітко, -м’яко сказав містер Сауз Німфей і знову люто поглянув на молодшу доньку.

  Юнак не поспішав на сніданок, проте його помітили слуги:

  -Ваше Високосте, Її Високість хоче бачити вас на сніданку.

  Коморен обурився, проте попрямував у велику столову. Стіни височенні, проте вікна сягали від стелі до самої підлоги, оздоблені вони були золотою витонченою рамою. Перекривали їх штори, які зроблені з білого прозорого матеріалу, неначе сатин, проте значно м’якшого та приємнішого по відчуттях. Посеред мармурових плит розташувався величезний стіл. На ньому стояло чимало вишуканих страв, починаючи англійською класикою і закінчуючи скаженою Індією. Усе на ваш смак. 

  -А де Джон? –зіздалека запитав Коморен, навіть не збираючись поласувати стравами.

  -Присядь, -наказовим тоном мовила жінка, яка сиділа у найдальнішому кріслі. –Я приказала приготувати сніданок на двох. 

  На двох!? Тут не те що вдвох, тут навіть десятеро зголоднілих селян після важкої роботи в полі, що тривала чотири дні, наїдяться на тиждень вперет, а їжі ще залишиться як мінімум на ще дві такі групи.

  -Та я не голод… -юнак поглянув на вогняний попіл в очах жінки, який скоро спалахне. Він одразу ж сів на протилежний стілець, зрозумівши що мати його не їсти покликала.

  -Ти хоч розумієш що ти накоїв зі своїм цим Джоном?! –одразу ж вибухнула жінка та злісно вистрибнула зі стільця. –Ти чому до Кавісси не з’явився! Своїми витівками ти імперію погубиш, мене погубиш!

  -Ваша Високосте, ви також мене зрозумійте, -встав і Коморен, -не подобається мені ваша Кавісса. У неї риже волосся і сірі очі, вона завжди ходить намальована і вбрана цими кудлатими пір’ями наче, наче, -не міг підібрати слів хлопець і відвів погляд в вікно, -неначе КУРКА! 

  Повернувши свій погляд на жінку він про це пожалів. Її волосся спалахнуло вогнем. У двох сенсах. Бо саме імператорська сім’я має одну з найсильніших магій всесвіту – магії стихій. Кавісса Де’мпла якраз володіла магією землі, як і вся її родина, магією повітря володів майже найсильніший маг в імперії – Фінлен Йіль зі своїм сумлінним братом, їхні батьки померли, магією вогню володіє уся імператорська династія роду Латіусів. 

 А мігією води… Ніхто. Століття назад був такий маг, проте імператорський маг переміг його. Легенда дуже погано збереглась і ніхто не знає правди, чому і як. Якщо десь і появиться водяний маг, то зможе посперечатись за імперію з Комореном. Дві найсильніші стихії - це Вода та Вогонь, які завжди ворогували допоки маг вогню не знищив противника. Маг вогню – дід Коморена, помер на полі бою коли йому було під п’ятдесять, а водяному магові було двадцять вісім, сім’ї він не мав та й правитель того часу усе приховував, тому імперія швидко забула про його існування, а його нащадків не збереглось. 

  Юнак побачив товариша в парку, той засмучено сидів на лавці біля кам’яного фонтану. 

  -Ну як ти там? –підійшов до Джона Коморен.

  -Мг, просто чудово! Мало того що Кавісса мене не помічала, так ще й в кінці на мене накричала, що я прийшов замість тебе! –Обурився Джон і навіть не поглянув на друга.

  -А імператриця? –подивився Коморен в даль. –Мені вона такий виговор зробила зранку, ще трохи і спалила б мене своїм вогняним поглядом.

  -Ну а ти як там у Сауз Німфеїв, не сумував?

  -А чому сумувати, -а й справді ніжний весняний сад з радістю прийняв Коморена. Йому сподобалось прогулюватись невимушеними доріжками, дивлячись на кущі й дерева. Вони не були якимись вичурними, як при імператорському саду, проте чимось підкорили його. Були якимись особливими. Душевними. А нічне небо вкривалося білосніжними зорями, сріблястими й такими віддаленими. Проте найбільше йому сподобались багряні, золоті й ніжно голубі спогади. Золоті локони спадали на його світло коричневе пальто, а вічі дивились прямо в душу. Лише одного погляду очі в очі вистачило, щоб Коморен запам’ятав її, й схоже надовго. –мені сподобалась погода та і сад виглядав затишно.

  -То ти і там відсторонився від усіх в межах їхнього подвір’я. –похмурість з Джона як рукою зняло. Така він натура – весела та життєрадісна. Ніколи довго не тримає образи та він вже звик бути відвергнутим Кавіссою. Можливо, саме через це строгий та стриманий імператорський син і дружить з ним. Усе ж таки протилежності притягуються.

  Теріл стало погано після того що сказав батько. Звичайно не в фізичному стані, але... Змушує її одружитись після дня народження Фанні. Три місяці й тиждень. Чому так швидко? Хоча, якщо б не Фанні, то бідній прийшлось би одружуватись за місяць, а то і менше. Надокучливі роздуми прогризали її голову, створюючи в ній багато незалатаних дир, через які випромінювався океан думок.