15

Катаріна
Години тягнулися немов вічність. Я ходила кімнатою туди-сюди. На кріслі сиділа Віта де Ла'Широ і мовчки спостерігала за мною.
- Ваша Величносте, давайте я допоможу одітись Вам. - схоже жінка втратила надію на те що я заспокоюсь і просто вирішила вдягнути мене. 
Сукня  виблискувала своєю елегантністю і ніжністю. Прозорі рукави, виготовлені з тонкої органзи, пливли легкими дотиками повітря, неначе відображаючи легкість та вільність. Вони прикрашені вишитими квітами, які ніжно сплелися у витончені візерунки.
Пишна спідниця сукні додавала  їй гідності та витонченості. Вона зроблена з мереживного матеріалу, що творить гравітаційні хвилі, ніби легка музика для очей. Її ніжно жовтий колір нагадує про спалахи сонячного проміння, які розсіюються при кожному кроці.
Після того як жінка вдягнула мене, прийнялась робити зачіску. Вона зібрала моє волосся в легку зачіску ззаду, а потім з гордістю поклала корону на мою голову.
- Так набагато краще, а тепер давайте вийдемо  подихати свіжим повітрям. 
Я погодилась. Ми йшли коридором мовчки. Придворні віталися та цікавилися моїм здоров'ям. Всі вони казали що раді бачити мене. Хтось робив це щиро, а хтось аби просто вгодити.
Нарешті вибравшись на свіже повітря з полегшенням видихнула. 
Світ буяв різними барвами та запахами, але мені не хотілося цим любуватися. 
Я сиділа на лавці та теребила пальці від нервів. 
- Схоже свіже повітря мені також не допомогло. 
- Якщо Ви не хочете дбати про себе тоді подумайте про малюка.
Справді. Я зовсім забула, що тепер я не сама. Глибоко дихаючи намагалась заспокоїтися. І мені почало вдаватися. Та коли я побачила , що інспектор повернувся сам та ще й весь у крові кров відхлинула від мого тіла.
Не пам'ятаючи як, я вмить опинилась біля чоловіка. 
Його очі виражали сум та жалість.
- Де Його Величність? Що з ним?- стала я істерично запитувати.
- Мені шкода.. Це була пастка. На нас напали.  Його Високість, на жаль, не вижив. Чоловік в чорному.. Він вбив його...
- Нііііііііі. 
До моменту коли я не почула імені вбивці надія ще жевріла в моїх грудях. Чорнокнижник.. Він єдиний хто знає як вбити безсмертного. Сили покинули мене і я впала додолу.
- Аміре! Ти не міг покинути мене. Ти не міг покинути нас. Чому я маю переживати це? Чому я?  Коли нарешті мої очі висохнуть від сліз...
Я продовжувала ридати. Моє серце неначе вирвали з грудей. Мені не вистачало повітря. Хіба я заслужила це? Хіба я не натерпілась вдосталь?
Біль сковував моє тіло. І я не противилась. Мені хотілося померти на місці. Я не уявляла свого життя без нього. Темрява погрузла в мою душу випікаючи все на своєму шляху. 
Я не спинила його. Я винна. Через мене він загинув. Ніколи не пробачу собі цього. Всі хто оточував і любив мене, помирали від цієї любові. 
Спершись на руку гвардійця підвелась. Навколо мене зібралось багато людей, які виражали співчуття та я не хотіла їх слухати. 
Мої ноги несли мене в нашу спальню. Туди де ще залишилася частинка його. Постіль пахла ним. Його сорочка лежала на кріслі. Підхопивши її притиснула до грудей. 
Голосне ридання вирвалося з моїх грудей.
- Ні. Ні. Це не правда! Вони брешуть мене! Ти ж не міг померти! Ти обіцяв що не покинеш мене! Аміре! Ти чуєш? Повернися до мене.. 
Та він ніколи не прийде, не обійме ні мене ні нашого малюка. 
Я згадала його руки, які гладили мою шкіру, його губи , які цілували мене.
Світ продовжував існувати тоді, коли я захлиналась у власній болі та помирала зі середини.
Пройшло багато часу чи ні я не знала. В кімнату зайшов інспектор і сів на підлогу поруч зі мною.
- Мені жаль, що я не зміг вберегти його. 
- Вашої вини тут немає. - прошепотіла я.
- Останнім його проханням було передати Вам, що його серце буде завжди поруч.- Від цих слів мені стало ще гірше. - А ще дивні слова сенс, яких я до кінця не зрозумів. 
- Які слова? Кажіть уже.
- Не вб'є стріла отруєнна того, хто сам зоветься вічністю. 
Я стала перебирати в голові думки та нічого не спадало на думку. 
- Дякую, що сказали мені та зараз я хотіла б побути на самоті. 
- Звичайно, Ваша Величносте.
Чоловік покинув кімнату, а я стала повторювати про себе слова. Раз за разом , аж поки розуміння не звалилося на мою голову. Він живий.. Він намагався сказати, що Чорнокнижник не зможе вбити його і не вбив. Але чому ж тоді він не прийшов до мене? Чи це грає йому на руку? А можливо я просто вигадала собі нову надію?
Мій спокій знову потривожили та зовсім не той кого я очікувала бачити.
На порозі стояла моя тітка. Жива та здорова. Її губи вигнулися в зловіщій усмішці. 
- Катаріно, раджу тобі негайно пройти за мною і без лишнього шуму. Ти ж не хочеш закінчити так як твій чоловік?
Це була не моя тітка. Це була зла, гнила та підла жінка. Від неї за кілька метрів несло злом. 
- Весь цей час ця гниль жила в тобі під ідеально підібраною маскою. - промовила я.
- Мені довелося, адже твій татусь змусив мене дати клятву, порушивши яку одразу б померла на місці. Сила крові надто небезпечна.
- Хіба в тебе мало є ? Ти могла отримати все що забажаєш.
- Так, окрім однієї речі.
- Корони.. - прошепотіла я, нарешті розуміючи її наміри.
- Ти єдина кого вона б прийняла. Я думала, що зроблю з тебе маріонетку. Ляльку, яку смикатиму за ниточки. Це б могло задовільнити мою жагу влади та ти надто розумна, надто сильна.  А тепер вставай. У мене мало часу на світські розмови з тобою.
Я повільно піднялась. В моїй голові одразу зародилась ідея. Повільно піднісши руку махнула нею. З-під землі виросли ліани та стали обвивати ноги жінки.
Її обличчя спочатку виражало шок, а потім спокій. Варто їй було торкнутися їх, як вони почорніли та впали додолу. 
- Хахахаха.- пролунав її противний сміх. - Ти думала я не буду готова до твоїх трюків? Знаєш, бути за одно з Чорнокнижником дуже корисно.
Тепер картина склалася. Вона відведе мене до нього. Я збиралась знову кинути пас магією та нічого не виходило.
- Це для того, аби ти більше нічого не викинула. А тепер пішли. Тобі краще не злити мене.
В цей момент я зрозуміла як це боляче отримати ножа в спину. Якщо прямий удар можна було передбачити та відвернутися то тут таке не пройде. Та я знала одне, що просто так не здамся. 
Йдучи слідом за нею мовчала. Мені хотілося схопити Геліону за волосся і добряче їй показати та хтозна, що вона викине. 
Ми йшли за межі замку. Ніхто і не думав нічого запідозрити, оскільки всі знали, що вона моя тітка. Тільки но моя нога опинилась за порогом палацу, як перед очима різко потемніло і я провалилась у небуття. 
Прокинулася в темному, сирому місці. Тут не було вікон, лише в куті горіла мала свічка. Я була прикута до стіни за руки та ноги. Всі спроби викликати магію чи звільнитися не увінчалися успіхом. 
Деякий час я провела в тиші. Лише дратівливий звук капаючої води лоскотав нерви.  Раптом з протилежного  кута почувся звук. Хтось стогнав. Швидше за все це чоловік.
- Хто тут? Ви чуєте мене?
Було важко розгледіти щось в темноті тому надіялась, що хто б там не був він відповість.
- Ваша Величносте.. - почувся хрип.
- Інспекторе? Це Ви? 
- Так. З Вами все гаразд?
- Загалом нормально, а Ви як?
- Жити буду. Ця зміюка зробила щось зі мною. 
- Нам потрібно знайти вихід. 
- Боюсь вас розчарувати та це не можливо. - почувся грубий голос, а згодом ми побачили і його власника.
З тіні вийшла темна фігура і вмить всі свічі спалахнули.
Тепер я могла чітко бачити інспектора. Він був в кайданах як і я. Його обличчя замазане  в крові, а очі стурбовано оглядали мене.
- Тепер твоє Правосуддя не врятує тебе,  Катаріно. 
Моя увага повернулася до Чорнокнижника. Він зняв зі своєї голови капюшон відкриваючи  обличчя. Його риси були грубими,наче витесане з каменюки,  що робило чоловіка більш страшним. На очі спадало довге  волосся кольору воронячого пір'я. Рот чоловіка вигнувся в скаженому оскалі, а очі горіли в лихорадці.
Він підійшов до мене  впритул. Все тіло напряглося від ненависті. Мені хотілося скривитися, але я не видавала своїх почуттів.
- Не смій торкатися її. - вигукнув інспектор. 
Та на його слова чорнокнижник мало звертав увагу. 
- Відай мені свою магію добровільно, можливо тоді я збережу життя тобі і твоєму собаці - інспектору.
- Поки я бачу тут єдину собаку - тебе. - після цих слів я плюнула йому в обличчя.
Відповідь прийшла негайно. Чоловік вліпив мені такого ляпаса, що моя голова з усієї сили вдарилася об стіну. Перед очима все стало розпливатися.
- Ти можеш робити все що забажаєш, та ти ніколи не забереш моєї сили. - розсміялась я в голос.
- Залиш мені їх. Я розберуся зі своєю племіничкою. - з'явилась Геліона.
Чорнокнижник махнув їй ствердно, а тоді підійшов і впився в  губи жінки. Мене ледь  не стошнило від побаченої картини.
- Ну що ж. З кого мені почати. - вона стала  гладити своє підборіддя двома пальцями, вдаючи що думає. - Почну одразу з головного.
На її руках з'явився магічний шар чорного кольору. В неї була магія чорнокнижника. Це погано. Дуже погано. Не задумуючись Геліона кинула цю кулю мені в живіт. Моє тіло пронизав шалений біль. Серце колотилося, немов збиралося вирватися з грудей . Та я мовчала. Мій рот не видав жодного звуку, хоча здавалося, коли б я закричала ,то мій крик було б чути до самого Закрайсвіття. 
Її роздратувало це,  тому вона продовжила раз за разом наносити удари. Інспектор став вириватися та кричати в спробах зупинити цю божевільну та було марно. 
Моя дитина. Живіт розколювало від болю, а потім я почула як щось гаряче потекло по ногах. Опустивши з останніх сил голову додолу побачила калюжу крові. Я втрати його. Своє ще ненароджене маля. Сльозинка скотилася по моїй щоці. Я не можу зараз плакати. Не можу зламатися, адже цього вона і хоче.
- Як цікаво. Отже, ти носила під серцем виродка від того слабака, якого ми вчора знищили. - вона розсміялась в голос.
- Ти поплатишся за це. - вигукнув чоловік прикований до стіни. 
Я лише махнула йому головою, щоб він мовчав.
- Відпусти його, тобі ж потрібна я.- промовила тремтячими губами, які не хотіли розкриватися.
- Ні , Ваша Високосте, я не можу покинути Вас тут саму.
- Хм. Ні. Він надто багато бачив і знає. Це небезпечно. 
Я ухмильнулась. 
- Ти проста боягузка. Хіба як би ти не боялась то не стала б на рівних?
Замість слів у відповідь прилетіла ще одна магічна куля, після чого я провалилась в темряву.  
Я блукала темною кімнатою  не в змозі знайти вихід. Допоки не почула чийсь голос. 
- Ваша Величносте ! Ваша Величносте, прокиньтесь. 
Знайшовши в собі сили розплющила очі. Перед мною стояв інспектор. 
- Як Ви..?
- Чшшш. Давайте я Вам допоможу.
Чоловік звільнив мої руки та ноги. Ми бігли темними коридорами в надії вибратися звідси.  Мої ноги боліли, сил майже не було та я продовжувала робити крок за кроком. Я маю вибратися живою.
Чоловік різко зупинився даючи мені знак не рухатися. Чорнокнижник з Геліоною йшли в те місце де нас тримали,стало зрозуміло з їхньої розмови. 
- Швидше. - прошепотів інспектор, тягнучи мене за руку далі. 
Ми бігли і бігли. Ніхто з нас не знав чи вирушили вони на наші пошуки чи ні. Та відповідь сама знайшла себе коли ми опинилися на поверхні. 
Перед нами посеред пустощі стояла Геліона поряд зі свої Чорнокнижником. Усмішка не покидала їх обличчя.
- Вітаю! Не очікували нас тут зустріти?
Жінка накинулася на мене.
- Люба, лише не перестарайся. Вона потрібна мені живою. - почувся голос цього монстра в чорному.
Я кинула магічну кулю в тітку і вона впала додолу. 
- Ах ти ж... - скрикнула вона кидаючи кулю у відповідь.
Оскільки, я не встигла відбити атаку то впала на землю. 
Інспектор намагався допомогти мені та його тіло стало нерухомим і все що він міг це просто  спостерігати.
Геліона сіла на мене зверху та стала душити. Що разу повітря ставало все менше і менше. Я помітила на її поясі ножа. Ледь піднявши одну руку намагалась дістати його. Майже. Він майже в моїх руках. Є.
Без роздумів нанесла удар. Після нього вона точно не виживе.  Очі жінка стали великими. Вона не вірила. 
- Це тобі за малюка. - прошипіла я, скидаючи її тіло з себе.
Швидко підвелась і була готова захищатися та Чорнокнижник не нападав. Він дивився на мене важким, довгим поглядом.
- Тепер я розумію, чому Амір стільки часу чекав тебе. " І нічого не зламає ні  її волі ні сили. Жінка з великим серцем караючи проявлятиме милосердя. І назве народ ту жінку Милосердям. Коли взложать на голову її корону світло литиметься всюди. Сама дочка Пустелі, виколихана Сонцем сяде на трон. І йтиме Милосердя по праву руку з Правосуддям". А я думав що це пророцтво лише видумка. Та схоже йому не судилося здійснитися. Я знищив твого обранця, як і тебе знищу.
Весь час коли він говорив я подумки сплітала закляття. Одним махом я кинула в нього потік своєї магії. Чоловіка знесло з ніг та це було не довго, за мить і я опинилась на землі. Та ще одного удару не було. Зібравшись зі силами, які не докінця покинули моє тіло підвелась. 
Я не вірила власним очам. Амір. Він живий і в нього була перевага.  Поки чоловіки билися в смертельній битві я швидко визволила інспектора. Він приєднався до їхньої боротьби.
Чорнокнижник майже був повалений та раптом він став говорити дивні слова. Небо в раз потемніло і здійнявся сильний вітер. Він накопив надто багато зла.
Мені потрібно допомогти їм. Хоча Амір прекрасно справлявся та я розуміла, що хтось один не виживе в результаті. Не можу допустити аби з моїм королем щось трапилося . В далечі почувся тупіт коней. Гвардійці. Та вони не встигнуть добратися сюди швидко. 
Я зібрала всю свою ненависть та біль в одне ціле. Перед очима стояла калюжа крові під моїми ногами, задоволене обличчя Геліони. Сама не розуміючи, що роблю направила це русло на Чорнокнижника. Магія потрапила прямісінько в його серце. Декілька хвилин нічого не відбувалося. Він навіть почав насміхатися поки його тіло не стало світитися. Чоловік став кричати від болі, а за мить на його місці була просто купка попелу. 
Мій погляд зустрівся з поглядом Аміра. Інспектор, щось прошепотів йому і очі мого чоловіка опустилися на мій живіт. Він розказав..
Обличчя Аміра розслабилося і він підійшов до мене. Його руки притягнули мене в обійми. 
- Мені шкода, Катаріно. Мені дуже шкода, що я не прийшов сюди раніше. 
- Ти не винен, любий. Це я не змогла вберегти нашого малюка. - прошепотіла.
Амір взяв моє обличчя в свої руки та поцілував. В цьому поцілунку був весь його відчай та біль, а потім знов огорнув мене у рятівні обійми. Схоже в мене досі був шок. Я не докінця вірила що це реальність, що ми перемогли це суще зло.
- Ваша Величносте, стережіться! - вигукнув інспектор біжучи в нашу сторону разом з гвардійцями.
Геліона тримала в руках кинджал, який світився чорним кольором. В мить її рука жбурнула його прямісінько в спину Аміру, після чого жінка впала бездихано додолу. 
Всі завмерли. Гвардійці, інспектор. Здавалося б світ зупинився. 
Не думаючи різко повернула Аміра стаючи власною спиною до кинджалу. 
- Що ти.. - а тоді він зрозумів.
Мені нічого було жити. Амір все ще може бути щасливим та я ні. Все своє життя я винитиму себе в утраті того чуда, що могло з'явитися на світ. В утраті свого ненародженого малюка.
- Катаріно.. Ти не можеш. 
Я підняла руку і поклала йому на обличчя.
- Будь щасливим, коханий. Цей кинджал забрав би твоє безсмертя. Я не хочу аби і ти страждав через мене.
- Інспекторе, швидше коня! - вигукнув він. - А ти не смій помирати, чуєш?- його щоками котилися сльози.
- Я кохаю тебе, Аміре. 
- Не смій мені говорити ці слова!! Не смій!!
Після чого я  провалилася в темряву. Мені було так добре. Тьма починала поглинати розум, думки. Як раптом моє тіло не струсили з такою силою, що було чути стукіт зубів.
Амір щось кричав мені тримаючи на руках. Ми мчали кудись на коні. Я то втрачала свідомість то прокидалася.
Останнє що я пам'ятала це теплий пісок пустелі. Піщинки наче взяли мене в свої обійми,  а  кожна клітинка мого тіла стало піском.
Звідусіль чувся шепіт, який став одним голосом  і промовив: " Вітаю тебе вдома дочко!", а чиїсь теплі руки гладили моє обличчя. 
***