14 - Катаріна

Ранок я зустріла на самоті. На хвилину встигла подумати, що це було маренням, лише підступна гра моєї уяви. Та побачивши записку від Аміра видихнула з полегшенням.  Чоловік все ж таки був тут. Мій король написав, що виникли термінові справи, тому потрібно йти. Вчора мені було зовсім погано. Картина яку я побачила в своєму колишньому домі стояла перед очима, а думки зводили з розуму. Миттю навіть вважала, що справді зробила це.
Та потім прийшов Амір. Я не могла довго на нього злитися. Чоловік так сильно був необхідний мені поряд. Він хотів просто вберегти мене. Зрозуміла я це лише коли злість трохи вчухла. Там коли Амір сказав, що мене посадять у темницю я на хвилину засумнівалась в ньому. Моя впевненість і віра ледь не зламались.
Поснідавши тинялась від нудьги кімнатою допоки в двері не постукали і вони відчинилися.
- Вітаю Вас Ваша Величносте. - зайшла Віта де Ла'Широ.
- Вітаю. Що привело Вас сюди?
Жінка загадково усміхалась. Сьогодні вона виглядала якось по-іншому, наче світилась зі середини. Її очі випромінювали таку теплоту, що хотілося загорнутися в неї.
- Я думала Ви шукали мене.
- Не розумію.
- А так? - вона зробила мах рукою і кімната наповнилася яскравим світлом. 
Картина в моїй голові склалася. Це була та кого я так прагнула знайти. Жінка зі світлою душею. Саме так описувалося в книзі. Світло,що йде зі самого серця.
- Але як? Ви весь час були у мене під носом. 
- Тоді ще не настав час для нашої розмови. 
- Я згадала все. Все до найменшої деталі. Що Ви можете сказати мені нового? 
- Знаю. Та Ви задаєте собі питання чому не можете користуватися магією.  Відповідь надто проста, Ваша Високосте. Коли Ви не змогли врятувати батька то через розпач самі того не розуміючи закрили її в собі. Все що потрібно зробити, це просто пробачити і відпустити.
- Пробачити? 
- Так, адже саме себе Ви вините в його смерті. Що стосується вашої магії то Ви Милосердя.  Радше пошкодуєте і помилуєте, ніж покараєте. Після того як Правосуддя принесло голову Грегорі Ваша совість деякий час не давала вам спокою чи не так?
Я була шокована почутим. Милосердя? 
- Чи не надто багатьох я всигла покарати будучи по ваших словах Милосердям?
- Ви карали та лише один випадок був пов'язаний зі смертю.
- А стосовно моєї матері? Я не пам'ятаю її...
- Вона померла, як тільки Ви появились на світ. Іза народила Вас в царстві піску. Ваша матір була духом пустелі, а Ви народжена пустелею. Тому вона так любить Вас. Ви її дитя, а вона Ваша матір.
- Але ж зараз там зовсім інший дух.- я зовсім нічого не розуміла.
- Так. Це Ваш дідусь. Іза пожертвувала своєю вічністю заради Вас.
- Але ж батько казав, що вона була вампіром, як і моя тітка .
- Вона ніколи не була вампіром. Я не знаю причини по якій він не розказав Вам правди, можливо він і справді так думав.  А що стосується Геліони то вона не хотіла бути духом,тому відреклась від батька і від того ким була.
- То тоді в пустелі я врятувала власного дідуся, а він і слова не згадав про це...
- Ооо він всі вуха  мені прожужав про свою неймовірну онуку в якої таке добре серце.
Усмішка появилась на моїх вустах. Приємно знати, що в тебе ще є рідні та близькі люди.
- А Правосуддя? Я була віддана йому але одружилась з іншим. Та він сказав що я виконала свою частину.
- В однієї людини два відображення в дзеркалі. 
- Про що ви? 
- Подумай добре. Відгадка зовсім на поверхні. Ти навіть пожертвувала найціннішим для їх порятунку.
Я випила отруту замість Аміра та яким боком тут Правосуддя? Хіба якщо...
- Цього не може бути..
- Може і є.
- Амір і Правосуддя  одна й та людина... - прошепотіла я.
Жінка ласкаво посміхнулась.
- Та цього ніхто не має знати, Ваша Високосте. 
Я шоковано хитнула головою. Все що я дізналася не вкладалося в голові. 
- А що було з моїми спогадами?
- Хтось дуже хотів аби Ви все забули, тому  потрібно бути дуже обачною. Від недавнього часу Вам потрібно думати не лише про себе, а про того хто живе у Вас під серцем. - вказала жінка пальцем на мої груди.
- Що? Я стану матір'ю?
- Так , Ваша Величносте.
Моя рука торкнулась ще плоского живота. 
- Я не знаю чи готова до такого кроку. Ще й коли кожен перший хоче вбити мене.
- У Вас є король,який готовий вбити будь-кого хто торкнеться Вас. Я сказала Вам все що хотіла, а тепер мені потрібно йти. Самі розумієте справи ніколи не чекають.
- Дякую. - сказала в спину жінці коли вона майже вийшла за двері.
Шокована сіла на ліжко погладжуючи живіт легкими рухами. Чи знає Амір про те що стане батьком, про те що Віта розказала мені все? 
Спочатку я думала провчити його за те, що одразу не сказав хто він насправді. Він знав де жінка зі світлою душею та навіть влаштував її в замок. Та чи варто починати цю сварку? Амір допомагав мені. Займався королівством коли я лежала не притомна. Батько казав, що Правосуддя єдиний кому я можу довіряти. Але в той час це були  дві різні для мене особистості , а зараз одна й та ж. 
Решту дня я провела в очікуванні свого чоловіка, навіть попросила у варти покликати його. Та вони лише розвели руками, відповівши ,що у Його Величності багато справ.
Вирішивши не ходити кімнатою сіла поблизу вікна на крісло. Мої думки поверталися до того що в моєму животі живе маленьке життя. Я поклала руку і стала помалу гладити. Мені здавалося, що це трапиться не скоро та доля розпорядилась по своєму. 
Пообіді в двері постукали і в кімнату зайшли двоє гвардійців. Я не бачила їх раніше. 
-Ваша Високосте , король доручив нам привести Вас до замку.
- Чому Його Величність сам не прийшов? Та й Вас я тут раніше не бачила? 
- Хм, а нам казали що лишніх питань Ви задавати не будете, коли мова йтиме про вашого чоловіка. 
Вони стали підходити до мене ближче , а я відходити за стіл. Я не одразу зрозуміла що ці чоловіки бажають мені зла. 
Лише зараз помітила легке чорне підсвічування , яке обгортувало їхні тіла. 
Без магії я не врятуюся тому не довго думаючи вигукнула: "Правосуддя!" . Він має явитися саме зараз інакше цього разу точно буде кінець.
Чоловіки засміявшись підійшли впритул та я не збиралась здаватись. Схопивши підсвічник який стояв на краю стола замахнулась на чоловіків. Це не дуже виправило ситуацію і вони схопивши мене під руки стали волокти до дверей. 
Раптом в одну хвилю я опинилась на підлозі боляче вдарившись , а згодом почувся звук голосів. 
Підвівши голову побачила пепед собою Аміра, а поряд з ним стояв інспектор, який розслідував вбивство Геліони. Гвардійці тримали чоловіків у кайданках з магії. 
- Інспекторе, розберіться з ними. - промовив король.
Чоловік ствердно хитнув головою і забравши цих бісів пішов за ними.
- З тобою все добре?
- Вже вдруге, коли я кличу Правосуддя з'являєшся ти!
- Ти знаєш...
- Знаю Аміре, чи як мені тепер тебе називати?
- Я не міг відкрито тобі сказати хто я. Це б викликало проблеми не лише для мене, але й для тебе.
Чоловік нахилився і подав мені руку. Я підвелась і не знала чи казати йому про дитину чи ні.
- У мене була Віта де Ла'Широ.
- Справді? - він стурбовано розглядав моє обличчя.
- Вона розказала мені все.
-  Я зрозумію ,якщо ти не захочеш мене бачити. Весь цей час я обманювам тебе.
- Я кохаю тебе Аміре. Я недавно зрозуміла це і боялась що це буде не взаємно...
Амір не давши мені договорити взяв моє обличчя в свої долоні і піднявши його догори міцно поцілував.
- Я теж тебе кохаю. Я не можу жити без тебе. Всі мої думки і дії ведуть лише в одне місце...до тебе. Мені знадобилась ціла вічність аби сказати тобі це. Весь цей час я існував в темноті допоки в моєму житті не з'явився такий світлий промінчик.
Після цих слів я кинулась в його обійми. Лише зараз я зрозуміла справжню силу своїх почуттів до цього чоловіка. 
Взявши руку Аміра перемістила її собі на живіт. Він здивовано глянув на мене збитий з пантелику.
- Ти станеш батьком, Аміре. - тепер його обличчя виражало ясність. Та він просто мовчав.
- Ти не радий?- мої очі налилися слізьми.
- О Сонце! Звичайно я радий! Я безмежно радий! У нас ще ціла вічність.
- Боюсь уже не вічність... - нагадала чоловіку я.
- При ритуалі, який був проведений для твого порятунку, я поділився з тобою своєю вічністю.  
Я підійшла і сама поцілувала його. Він стільки зробив для мене. Тепер моє життя мало справжній сенс.
- Ходімо. Більше немає сенсу тебе тримати тут.  Вони ледь не знайшли тебе.
Чоловік взяв мою руку і повів на вихід з вежі. Вулиця зустріла мене легкою прохолодою, яка приємно остужувала розпечену шкіру.
- Ми можемо сходити до могили мого батька?
- Звичайно. 
Йдучи туди я довго думала, що робити далі. Чим ближче ми підходили до королівської усипальниці тим важче мені було зібратися з думками.
Я зупинилась перед входом  і довго вагалась. Мені було боляче знати ,що вони були б щасливі, як би не я.
Амір торкнувся мого плеча даючи зрозуміти, що він поряд і я наважилась. Приміщення зустріло нас тишею. Через кольорові вітражі світло забарвлювалося в різні кольори падаючи на підлогу та стіни. Посередині усипальні стояла величезна статуя  мого тата перед якою ріс пишний кущ жовтих троянд. 
Ставши перед точною копією батька довго мовчала. Я не знала з чого почати допоки слова самі не стали литися.
- Напевно, ти радий, що твоя донька вперше від твоєї смерті прийшла провідати тебе. Лише зараз я згадала. Згадала як ти помирав на моїх руках і я нічого не могла вдіяти.
- Я справді радий бачити тебе тут мій промінчику. Це місце наділене особливою силою. Лише тут я зможу явитися до тебе.
- Тату?
Я повернулась на Аміра та він лише тепло посміхнувся.
Ще молодий, повен сил. Таким я пам'ятала його до моменту поки не побачила тих спогадів. Батько підійшов до мене. 
- Згодом і ти станеш матір'ю. Лише тоді ти зможеш зрозуміти глибину батьківської любові до свого дитяти.  Ми з Ізою ладні були на все для того аби у нас з'явилась ти.
- Але вона померла...Через мене...
- Ні. Вона не померла. Твоя матір розсипалась піском у пустелі через велику любов до тебе. Так мало статися, люба. Не вини себе. Прости собі. 
Моїм обличчям текли гарячі сльози.
- Я люблю тебе, тату.
- І я люблю тебе, мій найсвітліший промінчику. Пам'ятай, де б ти не була, що б не трапилось я, як і пустеля завжди будем разом. Твоя мати завжди буде чекати тебе там. Вона стане твоїм спасінням... - останні його слова були зникаючим шепотом. 
Я опустилась на підлогу та стала ридати. Я ридала так наче від цього залежало моє життя, допоки збоку не почувся стурбований голос Аміра.
- Катаріно, глянь но .
Я підвела заплакані очі. Спочатку було важко щось розгледіти через пелену сліз та коли це вдалося я не могла  повірити. 
- Це зробила я?
- Схоже.
Троянда, яка росла біля підніжжя пам'ятника обвивала його з низу до гори пишними,  жовтими  трояндами.
- А ну спробуй, щось начаклувати. - швидко сказав чоловік.
Не задумуючись що роблю я піднесла руку і подумки уявила на ній магічну кулю. 
- О Сонце! Аміре, у мене вийшло! Вийшло!
Я раділа наче мала дитина. Амір підійшов і обійняв мене .
- Я радий за тебе, промінчику. Ти ж не проти, що я так називатиму тебе?
- Зовсім ні, мій королю.
Решту вечора ми провели разом на одинці. Чоловік розповів мені що відіслав від замку Тріс. Не скажу що була засмучена цією звісткою.  Та схоже він приховував щось. Весь час Амір ховав очі стараючись довго не дивитися в мої. Щось турбувало його.
- Аміре?
- Гм. - прогудів він лежачи головою на моїх колінах. 
- Щось трапилося так? 
- З чого ти вирішила? - нарешті підняв на мене очі.
В них колихався біль. Здавалося б якщо в нього пірнути то ти ніколи вже не виберешся на поверхню. Цей біль був сковуючим, все поглинаючим та лютим.  
- Я ж бачу. Тобі стане легше, коли ти поділишся  з кимось. Не тримай все у собі.
- Мені важко тому що це стосується тебе. Вірніше твоєї тітки. 
Амір заплющив очі важко зітхаючи. Я заплутала пальці в його волосся та стала гратися його кучерями.
- Ти єдина моя слабкість і це лякає мене. Я боюся одного разу розплющити очі і побачити, що ти зникла.
В цей момент той хто зносить голови з пліч, хто  так гордо і міцно тримає в руках своє правосуддя і владу виглядав втомленим та наляканим. 
Я нахилила голову залишаючи легкий поцілунок на його вустах.
- Я завжди буду поряд з тобою. Ми будемо поряд. - вказала на свій живіт. - Тому слухаю тебе, Аміре.
- Твоя тітка жива. 
Я застигла. Моє тіло скував шок.
- Але це не можливо...
- Можливо. Всі ці дні ми з інспектором розслідували це. Тіло яке спочатку знайшла ти , а потім і ми було майстерною ілюзією.
- Навіщо їй це? Вона ж виховувала мене більшу частину свого життя.
- Лише тому, що її сковувала клятва. Вона пообіцяла твоєму батьку на крові  піклуватися  про тебе і що коли тобі виповниться 25 зробить все аби ти зайняла трон, який був по праву твоїм.
- Ти думаєш вона зрадила мене?
- Так, Катаріно. Мені жаль.
- Ти не винен. Дякую що розказав мені.
Амір ще деякий час полежав. Нам не потрібно було розмовляти, тиша була багатослівнішою. Цей момент був дуже комфортним та одним із тих які запам'ятаються надовго. Та я знала що це ще не кінець. Нам слід пройти ще довгий шлях.
Засинала я в обіймах чоловіка. Його мирне дихання заколисувало мене. Амір погладжував руками мою спину ніжними рухами. Моя свідомість покидала мене і я заснула.
Посеред ночі я пробудилась від гучного звуку. Швидко розплющивши очі сіла. Це був Амір. Мій чоловік стояв посеред кімнати повністю зібраний. Білосніжна сорочка незастібнута на два верхніх гудзики. Чорний сюртук обшитий на кінцях золотом та чорні штани. 
- Куди ти?
- На західному кордоні виникла якась заворуха. Мені потрібно з'їздити туди. Є інформація про загиблих.
- Ні. Ти не можеш поїхати. Це може бути пастка . - крикнула я встаючи з ліжка. 
- Я знаю.. Та це мій обов'язок як короля.
Мені хотілося плакати від безсилля. 
- Тоді я поїду з тобою. 
- Це не обговорюється , промінчику. 
Не думаючи що роблю змахнула рукою і двері в передпокій зі силою закрились. Збоку з-під підлоги став пробиватися плющ обвиваючи їх.
- Вражаюче та недостатньо для того аби зупинити мене. 
- Я прошу тебе... 
Амір підійшов і поклав свою руку мені на обличчя. Його погляд зустрівся з моїм. Моє серце ледь не виривалося з грудей.
- Катаріно, люба, все буде добре. Зараз ти ляжеш спати, а зранку я знову буду біля тебе. 
Нічого не кажучи міцно обійняла чоловіка. 
Він пішов..  Я підбігла до вікна аби в останнє поглянути на нього. Амір підняв голову та помахав мені на прощання. 
Моє хвилювання не мало меж. Цієї ночі мені так і не вдалося заснути.