12 - Катаріна

Ранок настав надто швидко. Прокинулась я від того що хтось гладив моє обличчя. Зморщившись розплющила очі і побачила перед собою Аміра. 
- Нарешті. Я думав доведеться вічність будити тебе.
- Смішно. - закотила я очі.
- Потрібно йти на сніданок і ще тобі прийшов лист від тітки.
- І що там?
- Я не читав. Це твоє особисте. 
Амір потягнувся до тумби і взявши з неї конверт простягнув мені. Герб який був зображений на вощаному відбитку належав моїй тітці. Швидко відкривши стала уважно  читати. Геліона просила мене терміново приїхати у наш будинок. 
Я насупила брови в роздумах. Щось трапилося? В мить мою голову заповнили погані думки та я старалась їх гнати геть.
- Ти йди сам на сніданок, а мені потрібно поїхати в мій будинок. - звернулась до чоловіка.
- Щось сталося?
- Тітка попросила приїхати.
- Ти забула що трапилося минулої твоєї поїздки? 
- Я пам'ятаю. Надіюсь, що ти і цього разу врятуєш мене. - перевела фразу у жарт та схоже Аміру не було смішно. - Обіцяю бути обережною.
- Все ще не переконливо. 
- Взагалі чому я повинна питати тебе дозволу?
- Може тому що я твій чоловік? Чи через те що тебе вже раз вбили?
- Аміре, знаю твої побоювання та я не можу вічно ховатися в стінах замку. Рано чи пізно він прийде сюди.
- Не прийде. Зайти в замок він зможе лише по чиємусь запрошені інакше ніяк. Тут стоять спеціальні чари.
- Чому я дізналась це лише зараз?
- Тому що не цікавилась? Я дозволю тобі піти за однієї умови.
- Якої?
- Ти дозволиш накласти на тебе мої чари.
Я була проти, ще й як проти і Амір це бачив, але інакшого виходу нема. Одного разу я вже вирішила піти однією в пустелю і отримала результат. 
- Добре. - видихнула я.
- От і прекрасно. 
Служанки вже очікували мого пробудження, тому довго чекати їх не довелося. Сьогодні я обрала сукню з корсетом без рукавів. Вона була лавандового кольору з пишною спідницею. По верх неї була спеціальна прозора накидка з прозорими рукавами розшита безліччю бусин. В цій сукні поєднувалась простота водночас з королівською величчю. Волосся залишили  спадати плечима забравши два передні локони назад у вигляді тоненької коси. 
Подякувавши служницям повернулась до спальні в якій мене досі чекав Амір. 
Він розглядав корону та побачивши мене взяв її в руки та надів на мою голову.
- Ти наче стебельце лаванди під лагідними промінчиками сонця. 
До мого обличчя одразу ж прилинув жар від такого компліменту.
- Мені подобається, як червоніють твої щоки коли ти соромишся. Та давай я наложу чари бо вже підходить час сніданку.
Я ствердно хитнула головою в очікуванні його подальших дій. Амір підійшов до мене впритул шепочучи якісь дивні слова. Я не відчувала ніякого дискомфорту чи чогось подібного тому не знала чи вже все готово, поки чоловік не сказав цього.
-Дякую. Я можу вже йти?
- Ще одна деталь. - він нахилив голову та залишив секундний поцілунок на моїх губах. - Тепер можеш йти. 
- Тоді потім побачимось. - сказавши це вийшла в коридор. 
Оскільки Амір наложив чари то я могла скористатися конем і їхати без гвардійців. Запрягши Лотоса в сідло мчала міськими вулицями. Вітер приємно пестив мою шкіру. Проїжджаючи повз один із ставків бачила як молоді маги практикують свої здібності. Швидше за все вони водники. 
Я відчувала заздрість. Вони могли вільно користуватися своєю магією тоді як моя сиділа в середині і майже не хотіла слухатися мене. 
На горизонті показався знайомий будинок. На вулицях поблизу нього було багато людей та вони наче не помічали мене. Можливо так діяла магія Аміра? Потрібно буде спитати його.  
Прив'язавши коня до дерева на подвір'ї пішла до дверей. Вони  привідчиненими. Дивно. Знаючи тітку вона завжди сварила мене за таке. З насторогою зайшовши в будинок почула могильну тишу. Моєю шкірою пройшовся мороз, а волосся стало дибом. Я боялась. Страх випустив свої кігті впиваючи їх в моє серце. 
- Тітко Геліоно? Ти тут? 
Відповіді не було, що насторожило мене ще більше.
- Якщо це жарт то він зовсім не смішний. - прокричала я.
Та як і вперше її голос не порушив тиші. 
Я оглядала кімнату за кімнатою допоки не дійшла до її кабінету. Двері в нього також привідчинені, як і вхідні. Важко ковтнувши відчинила їх. Та те що я побачила змінить моє життя назавжди. Геліона лежала бездихано на землі. Її тіло не рухалось , а очі були заплющеними. З куточку рота текла тоненька цівка крові. Мої ноги підкосилися і я впала на коліна.
- Ні. Ну чому це відбувається знову? Чому зі мною? 
З мене вирвалося голосне ридання яке швидше нагадувало скавуління. Я була цуценям в якого забрали рідних залишивши в жорстокому світі боротися за виживання.
Перед очима стали мінятися картини. Батьки разом. Вони щасливі. Тут дізнаються, що в них скоро з'явлюся я. Після цього їхні обличчя не покидав смуток та біль. Мати яка народжує мене посеред пустелі. Її бездиханне тіло. Дитя народжене пустелею. Викрадення. Пророцтво. Це були ті слова, які я казала , коли ледь не померла. Смерть батька. Магія. Я володіла магією. Ритуал, який забрав спогади. 
Я згадала все до кожної деталі. Все що намагались приховати від мене. Невже мені потрібно було пережити таке аби дізнатися правду?
- Забери її собі. Я не хочу правди такою ціною. Радше ніколи не дізнатися хто ти ніж втратити близьку людину. - прокричала я в пустоту. 
Всі спроби підвестися були марними. Мої ноги не слухалися мене. 
- Правосуддя! Ти чуєш мене?
Я прокричала та воно ніяк не проявлялося. 
- Прошу. Я зроблю все що ти захочеш, лише врятуй її.
Зі сторони сходів почулися кроки. Невже це він ? Та на порозі стояв Амір. 
-Амір? Як ти?
- Мені було не спокійно тому вирушив слідом. Тут пахне смертю. 
- Ні.  Вона не може померти. Нііііі. - це останнє що я пам'ятаю перед тим як поринути в темряву.  Тут було спокійно. Не існувало ніяких чорнокнижників, ніхто не хотів вбити мене. 
Не знаю скільки часу я провела без свідомості та прокинулась я на дивані у вітальні. Поруч сидів цілитель. Лише побачивши що я розплющила очі він став запитувати мене про мій стан і тому подібне та все чого я хотіла це побути на одинці.
До нас підійшов Амір. Його обличчя було серйозним. Він не видавав жодної емоції.
- Ви можете йти. Далі я сам .
Цілитель поклонився і пішов в іншу кімнату.
- Сюди прибули інспектори та слідчі. Вони з'ясують, що тут трапилось, а ще чи був цей лист, який надійшов тобі ранком,  справжнім.
- Для чого ти врятував мене тоді? Радше б я  померла. Всі хто знаходиться поряд страждають. Навіть мої батьки після того як дізналися що чекають мене відчували замість радості біль та печаль.
Амір присів аби бути на одному рівні з моїм обличчям. Його теплі губи накрили мої в ніжному поцілунку. 
- Ти потрібна мені. Щоб ти не згадала та зараз мені боляче чути ці слова.  Я хочу аби ти знала, що моє серце після нашої першої зустрічі б'ються в такт з твоїм і лише для тебе. Ще від тоді для мене не існувало іншої жінки окрім тебе. 
Ці слова ще більше розчулили мене тому міцно обійняла Аміра увіткнувшись в його шию. Його руки заспокійливо погладжували моє волосся та спину. 
- Катаріно. - почувся шепіт чоловіка. 
Я відсторонилася від нього і подивилась в його очі. В них я і побачила те що він намагався мені сказати .
- Вони думають що це зробила я? 
- Так. - його обличчя виражало жаль.
- Не дивись на мене так. Як ти можеш думати що я вбила власну тітку?
- Я знаю що ти цього не робила та за всіма правилами ти маєш піти у темницю. 
Мої очі розширились, а в легенях стало мало повітря. 
- Катаріно,  я обіцяю що витягну тебе звідси. 
- Стоп. Стоп. Запхати мене туди може лише одна людина і це ти.
- Це необхідно.
В моїй голові вмить склався пазл. Він дав мені цього клятого листа. Він наложив якісь чари на мене. Він прийшов сюди замість Правосуддя. І зараз він носить корону короля.
Мене охопило розчарування. Всі слова що він сказав були брехнею? Це все було одна суцільна пастка? 
Я не знала що думати і як чинити далі тому просто підвелась і пішла до головного інспектора. Чоловік старших років підвів на мене очі та вмить схилив голову в привітанні.
- У мене буде до Вас лише одне прохання. Виконайте наказ короля в замку. Я не хочу аби люди бачили дану картину.
- Так, Ваша Величносте. 
Мені хотілось вити від безвихідя та я трималась. Ніхто не побачить моїх сліз зараз. 
Амір намагався щось сказати мені та я лише підняла руку в спиняючому жесті.  
- Я не хочу тебе бачити. - прошепотіла одними губами аби ніхто не чув і пішла на вулицю за гвардійцем який згодився мене провести до карети. Вони хотіли зробити мене вбивцею... Ну нехай спробують. Я втомилась від цих інтриг та ігр. Тоді коли була чесною та прозорою з усіма зі мною граються як кіт з мишею. Та вони помиляються стосовно ролей які розподілили. Іноді одна маленька мишка може стати крахом для великого мисливця.
Мої роздуми перервали. Амір відчинив двері карети та сів навпроти мене. 
- А де ж твоя охорона? Не боїшся, що і тебе вб'ю? 
- Катаріно..
- Не хочу нічого чути, Аміре. 
На цьому наша розмова припинилась. Мені було боляче бо я кохала його. На очі стали навертатися сльози і як би я не намагалась стримати їх все ж таки одна сльозинка встигла вирватися на волю. Мені нічого не залишалося, як просто змиритися. В цій ситуації я справді була безсила. 
Карета заїхала на територію замку зі сторони чорного входу. Інспектор вже чекав мене на вулиці. 
- Ваша Величносте, прошу пройдіть за мною. 
Я хитнула головою йдучи за чоловіком. Ми йшли не в звичайну темницю. Він вів мене у дальню південну вежу. 
Амір весь цей час слідував за мною та я не звертала на нього уваги. Я повинна була зрозуміти що це пастка, але мої очі засліпило коханням. Варто було лише довіритися, як мене тут же зрадили.
Йдучи сходами до гори нічого не відчувала. Це не змінилось навіть тоді коли я зайшла в кімнату приготовлену для мене. Тут знаходилося одне ліжко, стіл, стілець та шафа з книгами. 
Приміщення було прибране та світле. На підвіконні стояла засохла рослина на яку я одразу ж звернула увагу.
- Ваша магія буде обмежена на період розслідування. Ви просто побудете тут деякий час для власної безпеки.
Я мовчала. Амір кинув на мене важкий погляд і вони залишили мене на одинці. Перше що я зробила це взяла стакан води зі столу та полила вазон. Навіть не дивлячись на браслет який надів мені на руку інспектор для стримування магії я чула ледь живий шепіт цієї істоти. Воно просило врятувати його. Ми були схожі. Цю рослину як і мене вирвали з вільного грунту і помістили в горщок. В клітку, яка стримувала тебе. 
Важко зітхнувши лягла на ліжко скрутившись калачиком. Перед очима знову промайнула побачена картина. Жінка яка замінила мою матір була мертвою. Нарешті сльози пробили броню і я стала голосно ридала. Кімнатою лунали мої всхлипи, а згодом я і зовсім заснула. Не знаю скільки часу я спала та прокинулась я від дивно відчуття, наче хтось спостерігає за мною. Різко підвівшись не побачила нікого. Цей рух викликав хіба тошноту. Закривши рукою рот постукала в двері. Їх відчинив гвардієць. 
- Мені потрібно терміново в туалет. - ледь промовила я.
Він хитнув головою та провів мене у маленьке приміщення. Мій живіт скручувало в рвотних покликах. 
Вмивши обличчя водою з відра яке стояла на маленькому столику пройшла назад у кімнату. Схоже побачене залишить на мені слід ще на довго. 
До вечора я просто валялася на ліжку, читала, ходила кімнатою вперед-назад. Мені часом здавалося що я схожу з розуму. Що здоровий глузд ось-ось покине мене. 
Коли двері моєї в'язниці відчинилися я сиділа на підлозі обпершись об стіну та читала якусь книгу. Я не запам'ятовувала прочитаного так як думки надто сильно плуталися.
- Ваша Величносте. - це був гвардієць. - Ваша вечеря. 
Чоловік поставив на стіл піднос з їжею і перевів на мене погляд. 
- Я зайду через 30 хвилин сонячного часу і заберу посуд.
Апетиту в мене не було, погляд на їжу викликав нові приступи тошноти. Тому я залишилась нерухомо сидіти на свому місці. 
Гвардієць прийшовши забрати піднос дивно на мене глянув.
- У мене нема апетиту, тому можеш забрати це , чи з'їсти якщо бажаєш. Я не торкалась їжі.
Він мовчки поклонився та забравши їжу покинув кімнату. 
Мене досі не покидали почуття чиєїсь присутності та я намагалась ігнорувати цей факт. Піднявшись з підлоги вмостилась на ліжку. Я згадувала вираз обличчя моїх батьків коли вони дізналися що в них з'явлюся я. Мої очі стали повільно заплющуватися та в кімнату увійшли. Я одразу зрозуміла що це був Амір.
Він взяв стілець і присунувши його до ліжка сів.
- Я знаю що ти не спиш. - сказав він.
- Чудово, що ти такий проникливий.
- Катаріно, припини поводити себе як дитина. Ти нічого не поїла сьогодні ні на сніданок ні на обід за вечерю взагалі  промовчу.
- Я сказала зрозумілою мовою. У. Мене. Немає. Апетиту. 
- Дозволь хоча б пояснити тобі.
- Пояснити що? - з гніву різко сіла. Перед очима на мить все потемніло і мені довелося декілька хвилин знову їх заплющити. - Що спочатку ти говорив солодкі слова про серце і тому подібне, а через мить надав приказ запхати мене у королівську темницю? Я б ніколи не вчинила так з тобою, Аміре. Я б до останнього вірила і  доводила  що ти не винен.
- Це було необхідно. Ти не даєш мені пояснити тобі. Може так справді краще, що ти будеш деякий час тут. Так хоча б я буду знати, що ти в безпеці. Побачимось коли твій гнів охолоне. 
Як в нічому не бувало він поцілував мене в чоло і пішов. Втомлено опустивши голову на подушку заснула.