10 - Катаріна

Я підняла голову в гору і побачила широко розплющені очі Лауріки. Вони наповнювалися слізьми які стали градом падати додолу. 
На дворі настала тиша. Все затихло. Хтось ахнув. Я повернула голову в бік бою, на мене дивилось з пів сотні солдатів , а з ними  і Амір з Еліасом. В очах першого я бачила тривогу. 
Хвиля болю пройшлася моїм тілом. І нарешті наважившись опустила очі в низ. Моя блакитна сукня була пропитана кров'ю. Моєю кров'ю.
Чоловіки стали бігти в мою сторону тоді як я осідати. 
- І розквіте на її тілі червоно - чорна квітка. Пожертвує своє життя взамін на їхні. Та чи зуміє хтось врятувати і її? - прошепотіла я. 
Не знаю звідки взялися ці слова та вони були від серця . Наче завжди чекали свого часу. Часу моєї смерті. 
Амір затискав рану і щось голосно кричав. Лауріка ридала. Всі бігали навкруги мене. 
Знайшовши в собі сили підвела очі на Аміра. Він зустрівся з моїм поглядом і щось говорив та я нічого не чула. 
Моя душа покинула тіло залишивши земні страждання там. 
***
Розплющивши очі перше ,що я побачила це  Амір. Він сидів на землі поклавши свою голову на край моєї подушки. Він виглядав змученим. Чорні круги були під очима, вилиці стали гострішими. Ледь піднявши руку погладила його волосся. Схоже він і справді довго не спав. 
Мені хотілося запитати скільки часу я була не притомна та нехай поспить. 
Та схоже цьому несудилося бути. Хтось постукав у двері і Амір проснувся. Це була Лауріка. Вона швидко забігла у кімнату та обійняла мене.
Схоже мій радник не помітив що я отямилася. 
- Лауріко, не можна так різко. - зробив він зауваження, але їй було байдуже.
- Ваша Величносте, дякую Вам. Ви врятували моє життя і ледь самі не померли. 
Я хотіла було щось відповісти та не змогла . Язик прилип до мого піднебіння. Налякано перевела очі на Аміра.
- Лауріко, зайдеш пізніше. Її Величність не добре.
Дівчина налякано стала розглядати мене та все ж таки послухалась і пішла.
- Ось. Попий і це мине. - простягнув мені склянку чоловік.
Тремтячими руками взяла і випила все що було. На смак напій був неймовірно гірким.
- Дякую. - прохрипіла я. - Що сталося?
- Ти знову вирішила погратися у героїв, затуливши собою Лауріку .
- Я не пам'ятаю. Коли стріла влучила у мене я була лише на першій сходиці тоді як вона наверху.
- Ти добре це пам'ятаєш?
- Так. 
- Схоже вона надто емоціно відреагувала. Просто залиш це. 
- Скільки часу я була без тями?
- Місяць.
- Місяць? - вигукнула різко підвівшись.
Рана стала пекти так сильно що на очах з'явилися сльози. Радник підійшов і став повільно тиснути на моє плече допоки голова знову не торкнулася подушки.
- Як я вижила? Я ж помирала...
Чоловік якось надто дивно став реагувати на мої слова.
- Я врятував тебе.
- Як? Ти цілитель?
- Ні. Та знав один ритуал який повернув тебе. 
- Який? 
- Як для хворої ти надто багато розмовляєш. Відпочивай. Не варто напружуватися.
- Ти не пішов...
- Ні та й тепер не зможу. Поспи.
Чоловік вийшов залишивши мене на самоті. Пройшов цілий місяць. Це не вкладалося мені в голові. Хто ж був весь цей час на троні?  Думки не давали мені спокою тому повільно вставши накинула поверх нічної сорочки накидку і перше ніж вийти глянула на себе у дзеркало. 
На мене дивилась змучена дівчина з яскраво жовтими очима. А це що?  Навколо мого запястя був малюнок у вигляді браслету з тернової гілки на якій сиділо маленьке пташеня. Звідки воно взялося? 
Відчинивши двері пішла у пошуках Аміра. Він має негайно мені все пояснити. Йдучи коридором зустрічала придворних, які цікавилися моїм здоров'ям. Один із них сказав, що їх король чудово дбав про них. Я не могла зрозуміти про що вони.
Зайшовши в тронний зал застала там Королівську Раду, а головне було те,  що Амір сидів на троні, який призначався королю. На голові чоловіка красувалась корона. 
Я застигла у шоці не знаючи, що сказати.
- Я перепрошую вас міністри та не змогли б ви залишити мене з моєю  дружиною на декілька хвилин на одниці.
- Дружиною? - що він взагалі говорить?
- Катаріно, давай я тобі все спокійно поясню і відповім на усі запитання. 
Він вичікуючи дивився в мої очі. Я повільно підняла свою руку і показала йому малюнок.
- У мене теж такий є . Ось. - і справді в Аміра було таке ж як в мене. - Це шлюбний малюнок. 
- Яким чином ми опинилися одруженими? Взагалі я мала вийти за іншого та  тепер дух мого батька навіки буде приреченим. - прошепотіла я.
- Ти померла. Твоє серце не билося, а тіло було бездиханним. Був лише один вихід повернути тебе. Це ритуал в основу якого покладений  шлюб.
- Хіба моє нікчемне життя коштувало твоєї свободи?
- Так. 
- То весь місяць  королівством керував ти? 
- Так .
- Ти зібрався на всі мої питання відповідати трьома буквами?
- А що мені сказати? Що ти знову не подумавши про себе стала шукати відповіді. Що сама без охорони чи принаймі мене пішла у пустелю. Що ще має трапитися щоб ти нарешті стала думати головою? - став кричати він. 
- Та тому що ти сказав що йдеш, а потім взагалі наговорив образливих слів, наче з ланцюга зірвався. Не думаю , що ти б хотів жити не знаючи свого минулого. Аміре мені важко. В перше я на одинці сама зі собою і не знаю що робити далі. Мені набридло що я маю вічно ховатися за кимось через свою нікчемність. - видала на одному диханні. 
Сльози текли по моїх очах не припиняючись. Вперше я відчувала що не справляюся.
Амір не очікувано підійшов і пригорнув мене у своїх обіймах. Моє серце стало шалено битися, а тіло вкрилося мурахами.
- Я не хочу тримати тебе насильно біля себе. 
- Я сам зробив цей вибір, а тепер нарешті помовч. 
- А як відреагував народ?
- Яка ж ти часом балакуча. - засміявся він. - Чудово. Вони навіть влаштували святкування на мою честь. 
Я зітхнула з полегшенням. 
- А тітка? 
- Вона була тут, але сталося щось термінове і Геліона поїхала.
Жінка на стільки зайнята, що навіть не почекала коли я отямлюся? Мене турбувала її поведінка та я вирішила відпустити це. Вона доросла жінка і сама вправі вирішувати, що їй робити.
- Я схвалив наміри Еліаса де Ла'Мун щодо твоєї кузини. 
- Угу. Признати чесно, мені подобається в твоїх обіймах та я хотіла б присісти. 
- Вибач. Я зовсім забув що тобі ще важко стояти.
Амір попід руку провів мене і посадив на трон. Раптом його губи розійшлися в єхидній усмішці. 
- Гарна сорочка.
Я опустила очі в низ і лише зараз помітила, що накидка з'їхала і відкрила моє оголене плече. Покрившись рум'янцем швидко поправила свій одяг.
- І давно я в такому вигляді була? 
- Не переймайся ніхто не смів підняти на тебе очі.
- Окрім тебе звичайно ж... - наші погляди зустрілися.
- Тепер потрібно вирішити ще одне питання. Звістка про наш шлюб швидко розлетілась. Та придворний маг чекав моменту коли ти отямишся,аби ми змогли завершити цей ритуал. Залишилась частина з'єднання нас як чоловіка та жінки.
Я закашлялась ледь не захлиснувшись своєю слиною. Амір помітив мою реакцію та це лише розвеселило його.
- Пропоную зробити це сьогодні. Як гадаєш, дружинонько?
- Рано чи пізно це має статися. Краще не тягнути з цим, аби не виникло лишніх питань.
- Я повідомлю Віора де Ла'Мао, що ми зробимо це сьогодні, а ти іди відпочивай. 
Я махнула головою і підвівшись направилась до виходу. Чоловік продовжував сидіти на троні. Поклавши руку на дверну ручку на мить зупинилась і стала говорити: - Дякую тобі, Аміре. За все що ти зробив для мене. 
- Це найменше що я міг дати тобі взамін на жертву, яку ти принесла для мене.
Отже, це було лише почуття провини. Він вирішив таким чином віддячити мені. Вийшовши в коридор відчувала гіркий смак розчарування. На що я сподівалась? Що він зробив це тому що плекає якісь почуття до мене? Треба викинути цю думку з голови допоки вона не завдала ще гіршого болю.
Як правило люди в більшості випадків страждають від своїх власних ілюзій. Розбиваючись на тисячі осколків вони пронизували серце і душу. Та схоже було надто пізно. Сама того не підозрюючи я встала на цей шлях.
Кімната зустріла мене тишею. Скинувши накидку лягла назад у ліжко і просто дивилась у стелю поки сон не забрав мене у свої володіння. 
Знову я стояла посеред темряви перед дзеркалом. Цього разу спогад був з пустелі. Занадто багато ниточок вело мене туди. Як сказав дух вона оберігає мене і любить. Але чому?
В полі зору появилась картина на якій був зображений батько, а поряд з ним темна тінь. Згодом з неї утворився чоловік. Це Грегорі. Спочатку вони розмовляли спокійно та я не розуміла ні слова. З часом пустелею стали лунати їх крити і чоловіки почали двобій.
Лише пізніше я помітила що збоку дівчина років 17 спостерігала за ними. Це була я. Як я там опинилась?
Двобій тривав переростаючи у запеклу битву. Батько перемагав та його противник не був чесним і завдав удару в спину.
- Ніііііііі. - роздався мій дикий крик. 
Тато повернувся на нього і я побачила як з його роту витекла струйка крові.
Не довго думаючи стала бігти туди. Батько впав на землю забарвлюючи пісок в червоний колір своєю кров'ю. 
- Допоможіть. Врятуйте його. - та нікого не було.
Дядько втік залишивши свого брата помирати.
Я піднесла голову тата і поклала на свої коліна.
- Промінчику, ти не мала цього бачити. Пам'ятай пустеля завжди врятує і прийме тебе у свої обійми. Ти єдина кому вона кориться і кого оберігає. - прошепотів він.
- Але чому?
- Згодом ти дізнається сама. Я люблю тебе.
- Я теж люблю тебе. Прошу не покидай мене. Залишся зі мною .
Його очі стали закриватися, а дихання сповільнилося. Я вливала в його тіло магію та всі спроби були марними. Мої ридання було чути на всю пустелю. На цьому спогад закінчився. Я сповзла дзеркалом вниз ридаючи. Він помер на моїх руках. Побачивши на свої очі як підло вчинив дядько не жаліла що  Правосуддя принесло його голову. Він заслужив на смерть після всього що зробив.
Мій сон закінчився. Я розплющила очі важко дихаючи. В моїй душі поселилося дивне відчуття. Біль стискала серце.
В двері раптово постукали і я з переляку здригнулась. 
- Заходьте.
Це була Грета і Сімона. 
- Його Величність наказав підготувати вас до сьогоднішнього вечора.
- Можете починати.
Жінки покупали мене. Вперше я побачила шрам залишений стрілою. Він був огидним та я приймала своє тіло з будь-якими недоліками. Навіть якщо на моєму животі красувався цей знак це все ще була я. 
Потім жінки оділи на мене сукню. Вона була із жовтого шовку, який легкими хвилями струївся додолу. Рукави та декольте були розшиті малесенькими бусинками, які були схожими на піщинки. Поверх плаття на плечі накинули прозору накидку з капюшоном на якій був вишитий той малюнок, що знаходився у нас на зап'ястях.
Волосся залишили розплетеним. Воно спадало локонами по плечах. 
Відпустивши служанок стала перед дзеркалом. Мої руки злегка тремтіли від хвилювання.  Сьогодні ми офіційно підтвердимо свій шлюб. 
Надівши корону покликала Правосуддя та схоже це було марно. Коли я вже думала що воно не прийде, як в кімнаті піднявся шквал вітру.
- Ви кликали, Ваша Величносте ?
- Так. Я одружилась. Пам'ятаю всі слова, що ви говорили стосовно душі батька та моїх рідних але так сталося. 
- Я знаю. Ви виконали свою умову тому можете не хвилюватися про це.
- Але ж...
-Якщо я кажу, значить так і є. Ось випийте це. Воно трохи придасть сил. 
- Дякую. - та чоловік вже зник. Він був небагатослівний. 
Виконала його умову? Але як? Його слова збили з пантелику. 
Розглядаючи флакончик який він дав не вагаючись випила його. Я довіряла Правосуддю. Він був єдиним від кого я не чекала зради.
Двері відчинилися і в покої зайшов мій чоловік. Ця фраза дивно прозвучала у моїх думках.
- Все добре? Якщо ти не готова то просто скажи.
- Ні , я готова. Просто задумалась.
Аміру личить бути королем. Його осанка була рівною, а обличчя аристократичним. Декілька кучерів вибилися з-під корони спадаючи на лоба. 
Мої долоні спітніли, а щоки залилися багрянцем. 
Чоловік підійшов до мене впритул та провів тильною стороною долоні по контуру мого обличчя. Його губи повільно спускалися до моїх і коли вони злилися в поцілунку моє серце стиснулося від невідомого почуття. Мені ніколи не доводилось відчувати чогось подібного.
Амір спочатку зняв з мене накидку, а потім і сукню. Коли я підняла очі то побачила в його очах якийсь дивний вогонь. Не довго думаючи стала розстібати чоловікову сорочку. Він не дав зробити цього до кінця підхопивши мене на руки.
-  Довірся мені.
- Схоже я зробила це ще в нашу першу зустріч. 
Один кутик його губ піднявся у подобі усмішки. Амір поклав мене на простирадла і став покривати моє тіло поцілунками. Він не квапився і робив все дуже ніжно. 
Коли ми закінчили думала  чоловік піде, та ні. Він ліг збоку поклавши свою голову на моє плече. Від цього жесту моїм тілом пройшлися мурахи. Як добре, що я накинула на себе сорочку бо було б ще більше ніяково.
- Ти промовила слова. Тоді коли стріла встромилась в тебе. Звідки вони взялись?- прошепотів торкаючись гарячим диханням моєї шиї.
- Слова? 
- Ти не пам'ятаєш? 
- Не дуже.
-"І розквіте на її тілі червоно - чорна квітка. Пожертвує своє життя взамін на їхні. Та чи зуміє хтось врятувати і її?". Ти прошепотіла це.
- Не знаю. Це наче йшло із середини. 
Декілька хвилин він мовчав, а тоді підвівся нависаючи над мною. Його очі вивчали моє обличчя. 
- Що ти робила в пустелі? - вмить його вираз обличчя став серйозним.
- Нічого, що б мало турбувати тебе.
- Ти ледь не померла дорогою.
Амірові очі зустрілися з моїми. Він хотів відповіді. Я довіряла йому. Підсвідомо, всім своїм нутром.
- Піски. Я чую їх. Вони шепотіли, щоб я прийшла туди.
- Це могла бути пастка , як ти цього не розуміла?- підвищив він голос.
Я підвела руку та провела пальцем по його губах. В мить весь його запал кудись зник. 
- Ні. Мене може зрадити будь-хто лише не вони. Я дізналась трохи про своє минуле. Дізналась, що батько помер на моїх руках від підступного удару власного брата.
- Мені шкода. - його руки гралися моїм волоссям.
- Все добре. 
- Після всього що сталося нам варто швидше знайти жінку зі світлою душею. Ти маєш згадати своє минуле і про те як саме користуватися своєю магією.
- Звідки ти знаєш, що я вміла? - підвела одну брову.
Відповіді не було. Амір різко нахилився і впився в мої губи. З моєї голови вилетіли всі питання, які я хотіла задати йому. Він зробив це навмисно, але я не перечила.
Заснули ми під ранок. Цього разу сон як ніколи був міцним та спокійним. 
- Ваша Величносте, пора прокидатися. - почувся голос Грети. 
Розплющивши очі побачила біля себе обличчя служниці. Амір схоже пішов. Тому я спокійно підвелась не думаючи як зараз виглядаю. Грета і Сімона звикли бачити мене такою. 
Звідкись почувся смішок. Мій чоловік сидів на кріслі підпершись рукою об щоку і спостерігав за мною.
- Ваша Величносте, у Вас немає справ? - спитала його.
- Я вже все зробив, тому вирішив побути зі своєю королевою. 
Схоже він не збирався йти. Важко зітхнула і пішла за жінками. Як завжди прийнявши ванну стала одягати сукню. 
Вона була гранатового кольору. Корсет вишитий камінцями та перлами, які утворювали  неймовірні візерунки. Від корсету до подолу простягалися дві золоті смуги, що нагадували сонячні промені. Зверху ж була прозора накидка під колір сукні. 
Туфлі виглядали чудово. Низький каблук, а спереду невеликий бант.
Коли жінки завершили зачіску наділа корону. 
- Ваша Високосте, чи можу я вас попросити про дещо? - спитала старша жінка. 
Її голова була опущена додолу. Схоже їй  було не зручно просити мене, ще й при королю.
- Слухаю Вас. - вона здивовано підвела очі. Невже думала, що я відмовлю? - Моя онука, Сімона, досягла віку коли потрібно одружуватися. Вона продовжить працювати і далі та можна ми зробимо весілля. 
- Скільки вам потрібно часу?
- 7 днів.
- Можете вже сьогодні бути вільні. Я поки справлюсь без вас. 
- Дякуємо, Ваша Величносте. 
- І Сімоно я попрошу придворну швею,аби вона пошила тобі  сукню яку забажаєш. Це мій подарунок .
Її очі як і очі її бабуся засвітилися від радості. 
- Дякуємо, це велика честь для нас.
Я лише усміхнулась хитнувши головою. Коли вони вийшли я різко опинилась на колінах у Аміра. Він міцно притиснув мене до себе.
- Ти готова до ритуалу-перевірки?
- Так. Ти помнеш мені сукню. - і я різко підвелась.
Амір ж став гучно сміятися. Я подивилась на нього здивованими очима. І чого це він так сміється? Чоловік підійшов до мене впритул і прошепотів : - Ти все ще продовжуєш червоніти, хоча після минулої ночі це мало б змінитися. - він нахилився і залишивши поцілунок на моєму чолі вийшов.
Декілька хвилин я стояла збита з пантелику та зібравшись наздогнала його.