9 - Катарні

Ранок зустрів мене надто швидко. Цілу ніч мені снилися жахіття. Я то засинала то прокидалася, тому вирішила краще зайнятися справою.  Накинувши поверх нічної сорочки, яка була неймовірно пишною, накидку пройшла у свої передпокої. Потрібно було розібратися зі справами. Вчора пізно ввечері Віта де Ла'Широ принесла мені послання від  графині одного із районів Аурорії. Жінка просила аудієнції. Зручно вмостившись на м'якому дивані стала читати. 
Справа в тому, що жінка ростила сина сама. Чоловік покинув її і пішов до іншої. Все було добре та  одного дня її малюк зник. Вона стверджує, що його забрала та хто забрав і чоловіка. 
Взявши чистий папір і перо написала два листа, в яких прошу явитися всіх фігурантів до замку. 
Ще деякий час я ознайомлювалася зі звітами, які надали мені мої міністри. Я так захопилася що не помітила, як сонце піднялося на саму гору неба. 
В двері постукали і прийшли мої помічниці. Впершу чергу вони допомогли мені прийняти ванну. Вода була такою теплою і запашною. Лаванда. Я дуже любила цей запах. Нарешті я змогла хоч трішки розслабитися. 
Наступний етап одягнути плаття. Цього разу я обрала блакитне. У ньому було глибоке декольте та красивий, розшитий камінням корсет. Рукави  зі сітки, а на зап'ястях, там де зазвичай манжети, обшиті голубим пір'ям. Сама спідниця була дуже пишна. Нижні шари -  щільна тканина, а верхні -  прозора. Поділ, як і рукави був у пір'ї. 
На ноги я взула туфлі під колір сукні з дрібними камінцями. 
Грета займалася моїм волоссям ніжно заплітаючи зачіску, тоді як Сімона додала трішки рум'янцю на мої щоки та губи.
Останній штрих корона. Вдівши її я була готова до сьогоднішнього дня. 
В коридорі я зіштовхнулася із Аміром. Сьогодні він був ще прекраснішим ніж будь-коли раніше. Чи це мені просто зається? Його чорне волосся злегка підкрутилося і спадало на чоло. Через що чоловік був змушений щоразу поправляти його. На міцних грудях була білосніжна сорочка і чорний кафтам. Образ доповнювали штани та черевики.
- Ваша Величносте.- схилився він у поклоні. - Я хотів з Вами поговорити перед сніданком.
- Добре. Ходімо у сад. 
Дорогою ми йшли мовчки. Було цікаво що  саме хотів Амір. Вийшовши із приміщення він став говорити.
- Сьогодні мій останній день на посаді вашого радника. 
- Щоо? - я була шокована цим.
- Я не можу більше працювати на цій посаді і виконувати дані обов'язки. Тому вибачте та сьогодні рівно о півночі я піду.
- Але чому? Якщо це через той випадок з отруєнням то не варто. Я не жалкую ні хвилини,  що зробила це.
- Причина не в цьому. Ви повинні прийняти моє рішення яким би воно не було. 
- Добре. Я поважаю тебе тому і прийму твій вибір, навіть якщо не згодна з ним.
Мої слова не відповідали тому що відбувалося у середині. Я була розчарована. Признатися чесно за цей час я звикла до Аміра. 
- А якщо я прикажу тобі залишитися? - спитала я схопившись за останню соломинку.
Чоловік лиш негативно помахав головою. 
- Добре. Ходімо на сніданок, опісля надішлеш оці два листи. 
- Щодо листів. Ось це від вашої тітки.
Взявши конверт заховала у кишеню, яка була прихована у сукні. 
Весь сніданок я тримала маску усміхненості та щирості. Відповідала на запитання, які мені ставили. Цього разу не було ніяких провокацій зі сторони придворних. 
Йдучи коридором до бібліотеки відкривала листа. 
"Ваша Величносте,
Я отримала Ваше послання. Зі мною все добре та нажаль я не зможу явитися до двору так як тут є багато справ які потребують мого втручання. Надіюся це не займе надто багато часу і ми скоро зустрінемося.
Геліона де Ла'Блуд."
Прочитавши вістку від тітки нарешті змогла з полегшенням видихнути. З нею все добре, а отже я можу бути спокійною. 
За читанням не помітила як опинилась біля бібліотеки. Гвардійці відчинили  двері і я зайшла у середину. Мені подобалась ця атмосфера спокою та відносного затишку.
Повітря пахло пилом та книгами. Обезсилено сівши у крісло почала займатися паперовою роботою. Потрібно переглянути безліч договорів та проектів. Ми збиралися збудувати ще одне місто і вся робота по прийнятю планів будівель, території впала на мене. 
Коли я закінчила вже було пополудню. Служниця принесла обід сюди, тому мені не довелося перервати свою роботу. Та результатом я пишалася. Я змогла закінчити це все сьогодні не відкладаючи на завтра.
В бібліотеку зайшов Амір.
- Ваша Величносте, прибули люди для аудієнції.
- Графиня Люсі де Ла'Сілз?
- Так і її колишній чоловік Вітор де Ла'Рона та його нова дружина Молі де Ла'Рона.
Не говорячи більш нічого підвелась і попряпумава у тронний зал.  Важкі кроки Аміра лунали за моєю спиною. Я неймовірно сильно хотіла аби він залишився та нажаль не могла тримати чоловіка силою.
До місця призначення було ще близько ста метрів, як Амір схопив мене за руку зупиняючи.
- Чи можу я розраховувати на останнє бажання?
- Ти збираєшся на страту? 
- Що? Ні. Я цілком серйозно.
- Останнє бажання дають тим кого ось-ось вб'ють. Та я дам тобі все чого б ти не просив перед тим як підеш.
- Надто нерозумно розкидатися такими словами.
Знизавши плечима повернулась і в останнє непомітно видихнувши зайшла в залу.
Не далеко від трону стояло троє людей. Чоловік з жінкою тримали немовля на руках. А сама графиня стояла поодаль них. Вона була змарнілою, блідою, заплаканою.
Всі вони схилилися коли я пройшла повз них. Сівши на трон махнула головою Аміру, аби він почав.
- Її Величність слухає вас.
Я думала , що графиня Люсі де Ла'Сілз почне першою та ні. Вона стояла з опущеною головою. На її обличчі читався відчай. В середині мене щось заворушилося. Було враження, що я прожила схожі відчуття. 
Залом пролунав пискливий голос Молі де Ла'Рони. Вона стояла з дитиною на руках.
- Ваша Величносте, ця жінка геть збожеволіла. Вона кидається на мене і хоче забрати мого сина. Ви повинні розібратися з цим.
Мені стало огидно від цієї притворної поведінки. Я чітко відчувала запах її гнилої душі. Такі люди неймовірно хитрі та слизькі. 
-Ви цілитель? - спитала я . 
Її присутність давила на мене. Надто сильно відчувалась темрява душі жінки.
Амір усміхнувся непомітно. Схоже він розділяв  моє бачення щодо цієї особи.
- Ні. - розгублено сказала вона.
- Хіба ставити діагнози хворим не робота цілителів?
У відповідь була тиша. Молі надто багато взяла  на себе.
- А ви що скажете містере де Ла'Роне?
- Перепрошую Ваша Величносте та я граф.
Я усміхнулась і солодко прощебетала.
- Графом ви були в шлюбі з графинею , а тепер як ви розлучились знову стали містером.  Хіба не так? Чи мені провести вам окремий урок про положення в суспільстві? Чи ви забули перед ким стоїте?
- Вибачте Ваша Величносте. Цього більше не повториться. - промовив тремтячими губами. Він був із тих чоловіків що прикривалися за спідницю жінки.
- Графиня де Ла' Сілз , написала що ви місіс де Ла'Рона забрали не лише її чоловіка, але й дитя. З чого ви ,графине, вивирішили що це зробила саме ця жінка?
- У мого малюка була родинка під сердечком. Нехай вона зніме сорочечку і покаже. 
- Вона могла побачити її коли він був голим.- крикнула інша.
Я підвелася і простягнула руку в сторону Аміра. Він здивовано видивився на мене.
- Містере де Ла'Екле подайте мені ваш кинджал. 
Амір здивовано витяг його з-за пояса і простягнув мені. 
- Що ж якщо ви не можете поділити дитини то це зроблю я. Частина дістанеться кожній. Вас задовільняє такий варіант? - спитала роздивляючись зброю.
- Так. Мене влаштовує це.  Якщо вже на те пішло то ця дитина не дістанеться нікому. -  сказала Молі де Ла'Рона.
З боку почувся дивний звук. Перевівши погляд на графиню побачила її на колінах і всю в сльозах. 
- Не робіть цього. Нехай забирає. Нехай це буде її малюк. Я не переживу цього.  - прошепотіла вона. 
Повільно спускаючись з помосту направилась до Молі і взяла дитину на руки. В той час як одна мліла ридаючи на колінах інша самовдоволено усміхалась. 
- Хіба мати може радіти смерті свого дитяти? 
Посмішка одразу ж зникла з її обличчя. Вона зрозуміла якої помилки допустилась.
-В одній книзі я прочитала  про мудрість царя Соломона. Не знаю як ця книга тут опинилась та цей чоловік був дуже мудрий. Від себе скажу що ніодна матір ніколи б не віддала добровільно свою дитину на смерть.
Тоді я підійшовши до графині допомогла їй підвестися і віддала дитину.
- Це дитя справді ваше. Ви можете йти додому і продовжувати виховувати його. 
Жінка похилилась низько- низько і з щасливою  усмішкою на обличчі покинула залу. 
- Вас кинуть в підземеля місіс де Ла'Рона. За те що встали тут перед мною з брехнею.  
- А я? - нарешті подав голос чоловік.
- А ви? Можете йти і жити з цим остаток свого життя. Раднику, вирішіть це питання.
- Слухаюсь, Ваша Величносте. 
Він вивів їх обох і дав розпорядження , а тоді повернувся. 
- Ваша Величносте, а чому ви не кличите мене герцогом, а містером? - запитав він з яхидною усмішкою.
- Чому вас стало це турбувати лише зараз?
- Просто поки я не пішов можу дати вам урок. 
Він бачив як змінився вираз мого обличчя. 
- Кажіть своє прохання, герцогу де Ла'Екле, поки я не передумала його виконувати. - важко здихнула.
- Візьміть на моє місце Віту Де Ла'Широ.
- Сьогодні зранку я вирішила, що у мене більше не буде радників, тому вона залишиться на тому ж місці на якому була. Можливо ще подумаєте?
Я б зробила так як він просив та хотіла спочатку подражнити чоловіка.
Амір якось надто дивно розглядав мене. Вмить його обличчя насупилось. Він був злий? Він мав причину для злості?
- Щось не так, герцогу? 
- Не дивно, що вас хоче стільки вбити. 
- Нагадай чому тебе ще не стратили?
- Бо ви надто слабодуха і нікчемна.- сказавши це він пішов геть.
Це було боляче. Дуже боляче. Цей чоловік знав моє слабке місце. Я надто глибоко впустила його в своє серце. Одинока сльоза скотилася моєю щокою витерши її підвелась і направилась в конюшні. Байдуже. Нехай йде.
Я йшла майже бігом. Всі хто траплявся дорогою здивовано відходили у бік.  Конюх теж здивувався та не став сперечатися і  осідлав мені коня. 
Лотос. Він справді був схожим на нього. В цього жеребця хвіст та грива були ніжно розового кольору , а сам він білий. 
Спритно сівши у сідло помчала на вихід з палацу. Гвардійці направились за мною та я лише махнула головою і вони зупинилися. Це було безросудно з мого боку але я маю скористатися шансом знайти правду про своє минуле.  
Лотос так швидко їхав що перед очима  блимали дерева і одразу ж зникали, а вітер захоплював дихання. Поклавши голову на спину коню заплющила очі. Він знав куди їхати тому я не боялась.
Ще деякий час ми беззупину мчалися. Коли вже виднілась пустеля, Лотос став сповільнятися. Прив'язавши його до стовбура дерева на галявині стала обзиратися навкруги. Нікого. 
- Побудь тут. Я скоро. - погладила коня по морді. 
Тільки вступила на пісок як почулися знайомі голоси. " Вітаю!" , " Вона прийшла", "Вона тут". Після чого вони стихли. Я не знала дороги тому вирішила просто йти вперед.  Було важко. Всі ці шари тканини плутались під ногами, а пісок сипався у взуття, але не дивлячись на це продовжувала йти. 
Навкруги був однаковий пейзаж. Не було видно ні дерев ні Лотоса прив'язаного до одного з них. 
- Куди мені йти? Куди далі рухатися?
Та схоже мої слова поглинула лише тиша. Було жарко. Волосся прилипло до обличчя, а в роті пересохло. 
Відчай підбирався до моєї душі та я не сміла здаватися. Варто лише впустити його як він почне пожирати тебе зі середини. Твої власні думки стануть твоїм ворогом. Вони будуть вбивати тебе. Тому піднявши поділ стала йти далі. 
Я йшла і йшла . Здавалося наче це тривало вічність. Навколо мене як і раніше була пустеля. Пісок і нічого окрім піску.  Моє тіло не могло більше терпіти і я впала на коліна. 
Декілька хвилин передихну і піду далі. Лягнувши на землю розкинула руки. Мої ноги були такими важкими. Скільки я вже пройшла? Та це мабуть знала лише сама пустеля. 
Коли я відчула що трохи відпочила підвелась і знову продовжила шлях. В далині виднілися дерева. Оазис. Це дало мені сил. Там міг хтось жити. 
Швидко йдучи перечіпалась через поділ сукні, ноги грязли у піску та це було не надто великою перешкодою. 
Я йшла і йшла поки під моїми ногами не опинилась якась тканина. Що це? Схоже на одяг. Озирнувшись побачила щось схоже на людське тіло, яке лежало на на піску. Не думаючи попрямувала туди. 
І справді. Це чоловік. Старенький. Його волосся було сиве - сиве, а шкіра зморщена. Він лижав долілиць в обдертому одязі. Присівши перевірила чи дихає. Живий. Потрібно допомогти йому . Та як би я не намагалась привести його до тями ніяк не виходило. Магією перенести його чи зцілити я не вміла. Тому заложивши його руку собі на шию тягла старого до цього острівка життя.
Думала це буде простіше. Та ні. Вага чоловіка давила мене. Мої коліна підкошувалися. Ще трішки потерпіти і все. Продовжуючи тягнути його на собі помалу рухалась вперед.  
Оазис був майже рукою подати. І коли ми нарешті зайшли в нього я з полегшенням видихнула. Поклала чоловіка на траву і пішла шукати воду.  
Так як він був не дуже великий то вдалося одразу побачити озеро. Неймовірно та вода в ньому була настільки прозора, що можна було побачити кожен камінчик. Перевіривши чи її можна пити притягнула старого ближче до берега та стала долонями поїти його. 
Спочатку не було  ніяких ознак життя та скоро його повіки затріпалися і він відкрив очі. 
- Хто ти ? Що тут робиш?
- Вибачте, що налякала вас. Я Катаріна де Ла'Розі . Ви лежали посеред пустелі , а я притягнула вас сюди.
- Сама королева Аурорії?  Невже цей кат зійшов із трону? 
- Він мертвий.
- По твоїй волі. Чого ти прийшла в пустелю? Що шукала тут? Це ви її привели?
Я стала озиратися але нікого крім мене та нього тут не було.
- Ви до мене? 
- Ні. До своїх підручних. 
- Підручних? 
- Так ти не знала куди йдеш?
Я розгублено подивилась на нього. 
- Я дух пустелі. Вона любить тебе і оберігає раз дозволила добратися сюди живою.
- Чекайте, якщо ви дух то не померли б там у пісках? 
- Це тіло б померло, а я ні. Та ти спростила мені  життя, ще на декілька років. Поки не знайдеться нове, молодше.
Я була дуже здивована. Чому я ніколи не чула нічого про цього духа?
- Ти схожа на свою матір. Вона була такою ж. Не могла залишити нікого в біді, навіть тих хто причиняв біль.
- Ви знали мою маму? 
- Ще до твого народження. Вони з Ауредієм приходили до мене. Почекай, ти не знаєш цього?
- Я майже нічого не пам'ятаю. Всі мої спогади про дитинство поверхневі. В багатьох місцях просто чорні плями.
Чоловік хмикнув, просто повернувся і пішов.  Я стала йти слідом. Дійшовши до місця на якому стояло одиноке крісло він запропунував сісти. Лише зараз я помітила наскільки мене болять ноги. 
- Вони прийшли сюди коли ти була ще під серцем. Той що бачить долі сказав, що Іза не переживе ці пологи. Та це не була головна причина...  - він різко замовк.
- А яка ж тоді?
- Ти. Вперш за все вони хотіли вберегти тебе. В тобі крилась страшна сила. Ще не народившись ти вже була об'єктом полювання. Кожен намагався знайти і взяти собі твою силу. 
Тепер я розуміла. Розуміла чому батько ховав мене між простим народом і забороняв займатися магією. 
- Тобі потрібно вже йти.
- Але..
- Йди. Я допоможу тобі швидко вибратися з відси. 
Це сталося за секунду. Він лише змахнув рукою як я опинилась біля Лотоса. 
Декілька хвилин просто стояла і не могла зрозуміти, що трапилося. Може я заснула і це сон? Чи померла посеред піску? Вщипнувши себе відчула біль. Я точно не спала.  Потрібно зібратися і їхати назад у замок. 
Сівши в сідло відчула якусь тривогу. Лотос мчав швидше вітру. Я не звертала уваги ні на що навколо. Моєї голови не покидала думка, що матір померла через мене. Як би не я вона була б досі жива.
З роздумів мене вивів різкий спалах темряви. В ніс вдарив запах смерті, але Правосуддя щось тоді начаклував і я нормально переносила людей з такою енергетикою. 
Мені точно кінець. Я не можу собі допомогти. Не зможу навіть щось зробити для порятунку.
- Но, но! Давай ,любчику, швидше! Залишилось зовсім трішки. - стала наганяти коня. 
Єдиний шанс не померти як найшвидше потрапити до замку.
Лотос пришвидшив свій темп та це не рятувало від стріл з магії які летіли мені у спину. Я відхилялась як могла, але все ж таки одна зачепила моє плече. Маг не давав мені змоги зайти на територію палацу. Лотос став нервувати, тому швидко зістрибнувши з нього щоє сили вдарила і він побіг. Мені було шкода тварини нехай хоча б хтось виживе.
Я бігла з останіх сил. Сонце вже сіло на горизонт, отже північ. Зараз має вийти Амір, якщо він уже не пішов. 
Зробивши останій ривок забігла за величезні ворота та схоже це не допомогло. Цей чоловік був налаштований рішуче. 
Гвардійці стали в бій проти Чорнокнижника. Він одним махом руки відшвирнув їх до стіни. Мої воїни просто сповзли по ній додолу. 
На зустріч бігла ще. Вони загинуть всі. З самого початку у них не має шансу. Моє серце краялося від того що мої люди помирають, а я не можу нічого зробити. 
Зі замку появилися Амір, Лауріка та король Місячної корони. Я не звертала на це уваги , а допомагала підвестися гвардійцю. 
-Катаріна! Негайно забирайся у середину. Негайно! - кричав мій радник. Чи вже ні?
Та я не хотіла лишати їх тут. 
Хоча Чорнокнижник переслідував мене та не спішив вбити. Він просто лякав? Чи я буду останьою кого він знищить на своєму шляху? 
- Думаєш твоя смерть допоможе твоєму народу? - продовжив Амір. 
Подумавши скористалась моментом і стала бігти до входу у замок , як остання боягузка. Поки чоловіки билися я  втікала. 
Моя нога торкнулась вже першої сходинки . Ще трішки. Та схоже за мене знову розпорядилися.